Як працює система дозволів і експертиз РФ в галузі археології на окупованих територіях

Польова археологія Криму до 2014 року і початок окупації

Із початком російсько-української війни у 2014 році перед науковцями, зокрема археологами постало питання подальшої долі проєктів, які опинилися на окупованих територіях. Для українських науковців, що працювали в організаціях, юридично розташованих на підконтрольній українській владі території, і для тих, хто опинився в окупації, відповідь на ці питання мала низку нюансів, які загалом зводилися до спільного — ніяких спільних проєктів із окупантами бути не може. Частина науковців виїхала із окупації на підконтрольну територію України, переважна більшість лишилася на місці принаймні до широкомасштабного вторгнення, були ті, хто виїхав до росії. Надалі дороги місцевих учених розійшлись — хтось пристав на пропозицію колаборації із окупаційною владою, хтось це не прийняв. Переважна більшість тих, хто відмовився від співпраці із окупантами, змушений був виїхати із окупації, є ті, хто зазнав репресій від окупаційної влади.

Інакше питання розглядалося російськими науковцями, які мали спільні проєкти із українцями на окупованих територіях до окупації. Вони окупаційною владою за замовчуванням визнавались легітимними виконавцями цих проєктів, українська сторона із яких була окупантами просто викинута. Пояснювалося це окупаційною владою тим, що начебто і до окупації це були російські проєкти, які лише формально були спільними з Україною, бо цього вимагало українське законодавство. Переважна більшість російських учених погодила цю позицію російської влади, прийняла окупацію і тим самим підтримала дії окупанта. Хоч були і ті, хто принципово відмовився від подальшої роботи на окупованих територіях, були також ті, хто виїхав за межі росії після окупації Криму, а також пізніше після початку широкомасштабного вторгнення.

Що ж входило до української компетенції цих спільних проєктів? Перше і основне — це контроль за дотриманням українського пам’яткоохоронного законодавства дослідниками археологічної спадщини, дотримання методики археологічних досліджень і контроль за науковою звітністю із передачею колекцій, отриманих в ході розкопок, до музейного фонду України. Тобто Україна як раз і здійснювала контроль над тим, щоб результати досліджень мали високий науковий рівень, а речі були в повному обсязі передані до музеїв.

Як різняться вимоги в Україні і в Росії до археологічних розкопок? Станом на 2014 рік Україна лишалася однією із небагатьох пострадянських країн, яка кваліфікаційні документи (відкриті листи) видавала від наукової організації — Інституту археології НАН України. В Росії на той момент листи видавались Міністерством культури. Як зазначали тоді російські археологи, зокрема і Олександр Масленіков, який очолював і зараз очолює Польовий комітет у Москві, із яким ми активно спілкувалися в Криму, такий перехід погано позначився і на процедурі отримання листів, і на якості робіт, які стали об’єктом формальних вимог. 

За даними, що навела в інтерв’ю "Бабель" Надія Гаврилюк, колишня очільниця Польового комітету Інституту археології НАН України, до 2014 року в Криму працювало 12 українсько-російських археологічних експедицій, близько 30 українських і 1 українсько-американська. Дослідження як українсько-російських, так і інших міжнародних експедицій були суто наукового напрямку, націлені на отримання нової наукової інформації. Превентивні археологічні дослідження (новобудівні, інфраструктурні) проводились винятково українськими організаціями, інтенсивність забудови в Криму не була критично високою, як і по всій Україні.

Окупація

За більш ніж десятиліття окупації Міністерство культури Росії видало 1730 дозволів на проведення польових археологічних досліджень в Криму, такі дані наводить Дарина Підгорна. Кількість наукових досліджень порівняно із часом до окупації мало змінилась. Проте виросла в десятки разів і по кількості проєктів, і по об’ємах робіт превентивна археологія. Безпрецедентна кількість інфраструктурних проєктів, які здебільшого були воєнним будівництвом або пов’язаним із воєнними потребами, вирізнялися «стахановськими» темпами і дуже низькою якістю робіт. Все це погіршувалося також низьким науковим рівнем виконавців — ГО і ТзОВ, які масово отримали відкриті листи на ці дослідження. Якість робіт наукових установ і музеїв також була низькою з-за відсутності досвіду роботи в Криму, нереально коротких строків проведення робіт і гігантських об’ємів. Окрім цього, більшість великих установ переймалася величезними сумами грошей, які вони отримували за виконання цих проєктів, ніж метою цих робіт і майбутнім археологічних пам’яток і отриманих в результаті розкопок знахідок. Як результат — сотні поруйнованих пам’яток на трасі Таврида, які просто були знесені бульдозером, і знищене південне передмістя Херсонесу.

Відкриті листи (дозвільні документи) на проведення досліджень у перші роки після окупації отримували їх дійсні керівники. Після появи перших санкційних списків із російськими археологами і організаціями, які за проведення незаконних досліджень в Криму росія почала міняти тактику відповідальності за ці роботи. Зокрема, Ермітаж перестав бути підрядником Міністерства оборони РФ у проєкті створення археологічного парку «Новий Херсонес», керівники цього проєкту стали сумісниками у Інституті історії матеріальної культури РАН, який взяв на себе відповідальність за керівництво цими роботами. Інакше почали також підходити до підбору керівників робіт, які отримують відкритий лист. 

Відкритий лист було започатковано, як дозвільний документ Імператорської археологічної комісії іще у 19 столітті в Російській імперії. Спочатку він видавався дослідникам із метою контролю отриманих археологічних знахідок, здійснених на державних землях. Імператорська комісія по наданому відкритому листу отримувала звіт і відбирала на постійне зберігання відкопані археологічні предмети для подальшого їх зберігання у імператорському музеї — Ермітажі. 

Кейс Бутягіна

Торкнемося безпосередньо справи Бутягіна. До 2014 року він працював винятково у спільному проєкті із українським партнером, вперше отримав відкритий лист на Мірмекій на себе саме від Росії, крім того, він після окупації почав досліджувати силами мірмекійської експедиції ще одну пам’ятку — Калос-Лімен, антечне поселення дальньої хори Херсонесу на Тарханкуті. 

Наступним цікавим фактом є присутність Олександра Бутягіна у консультативних наукових радах, що забезпечували методичний і науковий супровід проєкту будівництва «Нового Херсонесу». Там він представляв Державний Ермітаж.

«Держатєлі» відкритого листа

Крім Бутягіна в Херсонесі продовжила працювати Світлана Адаксіна. 

Варто відзначити, що за умов окупації новобудівними дослідженнями на території Севастопольської міськради почав займатися Інститут археології Криму — колишній Кримський філіал ІА НАНУ. На цей ринок наукових послуг вони намагалися зайти ще до окупації, але тоді в них це не дуже добре виходило, адже доводилося працювати в умовах здорової конкуренції. Відкриті листи на новобудівні і інші превентивні археологічні дослідження отримували і вони, і Херсонеських музей.  Оскільки на той момент саме музей акумулював у себе найповнішу базу даних пам’яток севастопольської міськради, їх ступінь дослідженості, особливості тощо, то конкуренцію із ними Кримський філіал програв. Зараз, як видно із документації, це питання було вирішено в примусовому порядку — Херсонеський музей не лише більше не займається превентивними дослідженнями в Севастополі, а і втратив можливості хоч якимсь чином впливати на якість цих робіт і урбаністичні процеси на території херсонеської хори і околиць, а також на використання земель своїх філіалів у Балаклаві і Інкермані (Чембало, Каламіта) і навколо них взагалі. Також відсутні будь-які дані щодо використання ділянки на Інкерманському мисі — поселення Уч-Баш, що була оформлена незадовго до окупації як земля історико-культурного призначення і передана у користування Національного заповідника «Херсонес Таврійський». До речі, ця територія належала до так званих нерозділених, на неї постійно претендували російські військові, до погоджувальних документів російсько-українських договорів ця ділянка так і не потрапила. Проте міська рада Севастополя своїм рішенням виділення ділянки землі історико-культурного призначення фактично визнала над нею юрисдикцію держави України.

Актуальні урбаністичні процеси в Севастополі

Все це в результаті призводить не просто до негативних тенденцій в урбаністичних процесах, коли розвиток міської інфраструктури шкодить культурній спадщині, а повністю нівелює традиційний розвиток міста, перетворюючи його в урбаністичний проєкт без зв’язку із минулим і навіть сьогоденням, як це відбувається в Балаклаві. Попередній російський проект «Новий Херсонес» також є не адоптацією, а маніпуляцією культурною спадщиною. Статус ЮНЕСКО, як би ми не ставилися зараз до його бездіяльності, все ж змусив окупантів до низки кроків, які імітували бурхливу пам’яткоохоронну діяльність. Тоді було згенеровано ідею про «колибєль русского православия» в Херсонесі і матеріальні залишки давнього Херсонесу було поставлено на службу цій ідеї. Створення музейно-храмового комплексу знівелювало музейний комплекс стародавнього міста Херсонес Таврійський, який складався протягом більш ніж століття. Музейно-храмовий комплекс, створений для реалізації проєкту Нового Херсонесу, повернув статус пам’ятки «Стародавнє місто Херсонес Таврійський і його хора» до початку ХХ століття, коли діяв монастир, а всі заходи щодо пам’ятки зводились винятково до можливості проводити археологічні розкопки без музеєфікації.

Актуальні урбаністичні процеси в Криму на прикладі Севастополя можна схарактеризувати як урбаністичний фашизм, коли вся попередня інфраструктура, що складалась протягом кількох історичних епох, стирається як палімпсест, і генерується абсолютно новий проект, що ігнорує історичний розвиток регіону і населення, що цей розвиток здійснювало.

Ще дивнішим є масове співчуття кількох наукових організацій в Європі російським науковцям, яких, як висловилися низка європейських науковців, переслідує українська влада. Фахівці-археологи як ніхто інший розуміють, як відбувається або не відбувається плинність традиції в урбаністичному просторі, коли безперервність розвитку видна за традиційним плануванням, міською інфраструктурою, яка може мінятися технологічно, але не міняється в плані. Саме це є жорстким доказом безперервності розвитку міста або країни, а значить і суспільства, що їх створило.

"Експертні" висновки

Окремо також хочу звернути увагу на екпертизу інфраструктурних і новобудівних проєктів, що плануються на територіях археологічних пам’яток або у безпосредній близькості із ними. В нашому розумінні екпертиза проєкту — це оцінка його релевантності по відношенню до об’єкта культурної спадщини і рецензія на пропоновані заходи із його збереження і використання або незбереження — тобто розкопки. Те, що є актом екпертизи в нинішній росії важко назвати ексепртизою. Це усталена адміністративна форма із однаковим набором текстів законів, підзаконних актів, історичних довідок, текстів, які мають формальні ознаки оцінки того чи іншого заходу з охорони тощо, що загалом складає близько 80% тексту. Решта — це загальний без подробиць опис заходів, які були здійснені для з’ясування археологічної ситуації, в найкращому випадку — таблиця із координатами поворотних точок ділянки із пам’яткою і коротким абзацем із фразою, що в даному проєкті заходи із збереження пам’ятки археології можливі. Це і є метою експертизи.

Особливо цинічно виглядають експертизи, коли висновок про можливість збереження пам’ятки зроблено при дозволі на прокладку магістральних інженерних мереж прямо через об’єкт культурної спадщини, або коли на фото чітко видно, що археолог із геодезичною рейкою стоїть на зрізаному на кілька метрів материку, а край зрізу мальовничо височіє у нього над головою. Тобто археологічні дослідження проводились після того, як по місцю проведення будівельних робіт вже поїздив бульдозер. Такі фото зустрічаються якщо не в кожному акті експертизи, то принаймні у кожному другому. Жодного слова про порушення пам’яткоохоронного законодавства на місці майбутньо проєкту у тексті експертного висновку немає. Тобто російська система експертиз проєктів, що торкаються об’єктів культурної спадщини — це не рецензія і не оцінка релевантності проєкту, а покрокове погодження будівельного проєкту, яке не може містити іншого висновку, окрім позитивного, що підкріплюється  наведеними цитатами із законів і підзаконних актів рф. Робота експерта при цьому не є безоплатною, це доволі прибуткова справа із офіційною зарплатою. Рф втілила в життя мрію недоброчесного забудовника, створивши офіційний документ, який все погоджує. Хабар за це погодження є офіційною зарплатою, отриманою експертом за роботу із виплатою всіх податків. Не дивно, що прізвища "експертів", наприклад, по археологічній спадщині Севастополя одні й ті ж самі — Юрій Зайцев, Ігор Храпунов, Тетяна Сарапулькіна. Остання є одним із нових облич Херсонесу, займає посаду застпуниці директора з питань музеєфікації і охорони об’єктів культурної спадщини, а от перші двоє ніколи не працювали ані в Херсонесі, ані на Севастопольських пам’ятках. 

Висновок. Тож натепер можна констатувати, що всі дозвільні процедури в сфері охорони культурної спадщини на окупованих територіях, зокрема археологічної мають корупційну складову. Будь-які намагання пояснити свою діяльність потребами науки або наукою поза політикою є невдалими маніпуляціями і навіть не приховують справжню мету всіх цих процедур.