Без зброї проти імперії: уроки спротиву руху «Євромайдан-Крим» для деокупації півострова
Хода євромайданівців від будівлі уряду автономії до Представництва Президента України в АР Крим. Сімферополь. 24.11.2013. Фото Анатолія КовальськогоІсторія українського Криму зими 2013 – весни 2014 років тривалий час перебувала у тіні столичних подій, а пізніше була викривлена російською пропагандою, яка намагалася нав’язати світу міф про «одноголосне прагнення кримчан у рідну гавань». У цю пастку втрапив навіть посібник з історії України, за яким школярі готувалися до ЗНО. На одній із сторінок видання авторства історика Олександра Гісема було написано:
«У всіх областях, окрім Донецької та Криму, проходили мітинги на підтримку Євромайдану».
Проте документи, спогади очевидців та хроніка подій свідчать про зворотне: під час Революції Гідності та початку агресії Росії Крим став ареною запеклої громадянської боротьби за людську гідність, євроінтеграцію, конституційний лад України та зрештою міжнародний правопорядок. Важливим, а у певний момент ключовим суб’єктом цієї боротьби став рух «Євромайдан-Крим» – унікальне за умовами своєї діяльності об'єднання активістів, яке пройшло шлях від підтримки європейського вектора розвитку країни до відкритого, відважного спротиву збройній агресії Російської Федерації.
Коли державні інституції на півострові почали колапсувати під тиском спецслужб і армії РФ, саме цей рух та мережа його активістів залишилися чи не єдиною організованою силою, яка продовжувала у роковому березні 2014 року публічно боротися за територіальну цілісність і суверенітет України в умовах окупації.
Кримчани за європейський вибір України
Історія кримського спротиву фактично розпочалася не в лютому 2014-го з появою першої російської бронетехніки на вулицях Криму, а в листопаді 2013 року, коли проукраїнська частина кримчан відчула екзистенційну загрозу цивілізаційному курсу держави і своєму майбутньому. Це були громадяни України різних національностей, вагому частину яких становили представники української громади півострова. Не випадково троє із чотирьох співкоординаторів руху «Євромайдан-Крим» були представниками саме цієї громади. Попри міфи про «тотальну проросійськість» регіону, кримські українці дали первинний імпульс для організації людей, які вийшли на вулиці Сімферополя, Севастополя та десятків інших населених пунктів Криму з вимогами виконати Конституцію і відновити євроінтеграційний курс.
Євромайдан в Києві стартував 21 листопада, як реакція громадянського суспільства на різкий розворот влади від європейського простору до москвоцентричного. Кримські прихильники євроінтеграції вперше вийшли на вулиці Криму 22 листопада 2013 року, після оприлюднення президією ВР АРК заяви про підтримку рішення уряду Азарова щодо призупинення підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС. У подальшому кримська влада, яка була сконцентрована в руках регіоналів, намагалася проводити одночасно і у тих же місцях, які обирали євромайданівці, контрмітинги. Нерідко для організації подібних заходів вона використовувала адмінресурс.
24 листопада в Сімферополі під час акції «Я обираю ЄС!» організаційно оформився рух «Євромайдан-Крим». Його координаторами стали керівник Кримського центру ділового і культурного співробітництва «Український дім» і журналіст Андрій Щекун, громадський діяч і підприємець Сергій Ковальський, активіст партії «Демократичний Альянс» Сергій Мокренюк та активіст з молодіжного середовища Ісмаїл Ісмаїлов. Хоча українці складали організаційне ядро, рух швидко став широкою коаліцією: до нього одразу або з часом долучилися російськомовні інтелектуали, кримськотатарські активісти, духовенство та парафіяни УПЦ КП, малі і середні підприємці, фанати футбольних клубів, студенти тощо. Формування української політичної нації в Криму наштовхувалося на перепони, але мало і суттєві досягнення.
Сергій Ковальський згадує враження від першої масової акції, у якій взяло участь на початку акції близько 300 прихильників євроінтеграції:
«Ми не розраховували, що буде такий успіх».
27 листопада 2013 року, напередодні відкриття Вільнюського саміту ЄС, активісти Євромайдану передали до Почесного консульства Литви в Криму послання кримчан із закликом підписати у Вільнюсі угоду про асоціацію. Того ж дня ВР АРК заявила про підтримку уряду України, засудила дії опозиції і закликала зміцнювати зв'язки з регіонами РФ.
Політичне тло, на якому розгортався рух, було вкрай токсичним. Президент Віктор Янукович і уряд Миколи Азарова різко зупинили закріплений у Конституції України процес євроінтеграції країни, що призвело до масових акцій протесту в Києві і більшості регіонів держави. Влада автономії на чолі з Володимиром Константиновим та кримським прем'єром, вихідцем з Донбасу Анатолієм Могильовим від самого початку обрала стратегію залякування кримчан «загрозою Майдану».
Вже 2 грудня 2013 року Верховна Ради АРК назвала події в Києві «загрозою основам конституційного ладу» та закликала президента Януковича запровадити надзвичайний стан. Це був чіткий сигнал: кримська верхівка не просто підтримує режим, а активно готує ґрунт для силового сценарію. 12 грудня президія ВР АРК залякувала кримчан тим, що в разі перемоги Євромайдану Крим можуть позбавити статусу автономії та можливості використовувати російську мову.
«Сьогодні Крим стоїть перед вибором: або стерпіти насильницьку майданізацію, або дати рішучу відсіч антидержавним і антикримським силам», йшлося у широко тиражованій заяві.
«Ні в кого в Києві не повинно бути ілюзій, що Крим слухняно змириться з нав'язаною нам чужою волею».
У цей же період активність спікера ВР АРК Константинова набула виразно зовнішньополітичного характеру: протягом кінця 2013-го та початку 2014 року він здійснив кілька візитів до Москви, де проводив консультації з керівництвом РФ. Саме тоді в кримський інформаційний простір почали активно вкидатися тези про можливість «від'єднання» півострова у разі перемоги Майдану. Влада автономії не тільки постійно протидіяла акціям євромайданівців в Криму, а й організовувала виїзди груп на Антимайдан в Київ.
Наприкінці січня 2014 року росіяни раптово привезли до Криму православну святиню – «Дари волхвів». Офіційно це був паломницький захід, за фасадом якого ховалася розвідувально-підривна місія. Охорону «дарів» забезпечувала група осіб за участі полковника ФСБ Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Як пізніше з'ясувалося, тоді російські оперативники проводили рекогносцировку місцевості та зустрічалися з місцевими сепаратистськими групами. «Дари» також супроводжували одіозний російський бізнесмен-пропагандист «русского міра» Костянтин Малофєєв і російський парламентар Дмитро Саблін, які зондували грунт серед кримських посадовців щодо сепаратистських дій.
Попри жорсткий тиск, рух «Євромайдан-Крим» демонстрував динаміку та різні форми діяльності: мітинги, пікетування, автопробіги, розповсюдження листівок тощо. Важливою складовою боротьби стала безпосередня участь кримчан у подіях у Києві. У грудні 2013 року вони колоною пройшли Хрещатиком до трибуни Майдану, звідки С. Ковальський звернувся до співгромадян із закликом підтримати протести. Активісти сформували Кримську сотню, яка була постійно представлена на столичному Майдані. Поки сотні кримчан тримали оборону на барикадах Майдану і Грушевського, ті, хто залишився на півострові, налагодили збір коштів та медикаментів. В офісі Євромайдану в Сімферополі кримчани, які прагнули потрапити на київський Майдан, знаходили інформаційну та організаційну підтримку. Сергій Мокренюк згадує:
«Тоді я побачив, скільки нас, однодумців у Криму. Ми відчували підтримку з боку окремих людей, зокрема у владі, в поліції, прокуратурі. Але й водночас був шалений тиск і агресія. Ми розуміли, що вона керується з одного центру і це були росіяни».