Забута боротьба: українці Криму проти постсовєтського сепаратизму

24 серпня 1991 року було проголошено незалежність держави Україна. Незабаром, 4 вересня, надзвичайна сесія Верховної Ради колишньої Кримської автономної совєтської соціалістичної республіки (КрАССР) прийняла так звану «декларацію про державний суверенітет республіки Крим», у якій зазначалося прагнення створити «правову демократичну державу у складі України». 1 грудня під час загальнонаціонального референдуму про незалежність України 54% мешканців майбутньої АР Крим, що взяли участь у голосуванні, проголосували «за». В Севастополі ж позитивну відповідь обрали 57% мешканців міста, що мали право голосу.

 26 лютого 1992 року за рішенням Верховної Ради Криму територія півострова отримала найменування «Республіка Крим». Згодом, 29 квітня, в Законі № 2299-XII про статус цієї території було зазначено, що вона є автономною частиною України і самостійно вирішує питання в межах своєї компетенції з огляду на Конституцію та Закони України.

5 травня 1992 року Верховна Рада Криму прийняла так званий «акт проголошення державної самостійності республіки Крим», а вже наступного дня – регіональну конституцію, яка підтвердила перейменування Кримської АССР та визначила «республіку Крим» як «демократичну державу у складі України», а місто Севастополь – як місто з особливим статусом, яке є невід’ємною частиною Криму. Незабаром, 21 травня, Верховний совєт російської федерації (ВС рф) оголосив акт від 1954 року про входження Кримської області до складу Української ССР таким, що «не має юридичної сили».

Конгреси українців Криму: передумови та наслідки

Напередодні проголошення «державної самостійності» Криму, 1–2 травня 1992 року, в Сімферополі було проведено з’їзд Конгресу українців Криму. Серед іншого, 2 травня в місті відбулося Всеукраїнське (sic!) віче, під час якого постало питання розбудови Збройних сил України (ЗСУ). Зокрема, участь у зазначеному зібранні взяли члени Спілки офіцерів України (СОУ), які пізніше, 4 травня, пікетували редакцію газети «Кримська правда», що на той час була провідником сепаратистських ідей у Криму. 8 травня, після проголошення «незалежності» Криму, члени СОУ підняли над найвищою спорудою Сімферопольського вищого військово-політичного будівельного училища український прапор, який охоронявся 4 доби. За іронією долі, саме цей заклад у 1993 році закінчив майбутній кримінальник і сепаратист, а з 2014 року – російський «голова республіки Крим» Сєрґєй Аксьонов.

Загалом Микола Цибуленко відіграв певну роль в українізації Криму в період кінця 1991 – середини 1992 рр., долучившись до багатьох процесів мирного переходу регіону на українські державні рейки, і був відкритим до співпраці з українськими активістами в Криму. За всі заслуги держава «віддячила» йому тим, що не присвоїла жодної нагороди, а по смерті 8 червня 1998 року – фактично цілковитим забуттям…

10 травня 1992 року члени СОУ взяли участь в установчій конференції Всекримського блоку демократичних сил «Крим з Україною», яка відбулася у Джанкої. Блок сформувався на основі кримських регіональних організацій самої СОУ, а також Української республіканської партії (УРП), Народного Руху України (НРУ), Демократичної партії України (ДемПУ), Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Товариства політв’язнів та репресованих. Під час заходу було оголошено, що 6 травня 1992 року з прийняттям конституції Криму ВР автономії здійснила антиконституційний переворот, брутально знехтувавши не лише українським законодавством, а й міжнародними правовими нормами. Учасники конференції закликали ВРУ та президента Леоніда Кравчука визнати незаконним «акт про державну самостійність» Криму, розпустити ВР автономії та порушити кримінальні справи проти осіб, що вчинили замах на порушення територіальної цілісності України, запровадити на півострові пряме президентське правління тощо. Ці ж вимоги повторювалися у зверненні Української Громадянської Ради Криму (УГРК) до президента і ВРУ 22 травня 1994 року, після ста днів сепаратиста Юрія Мєшкова на посаді «президента республіки Крим». 

Влітку 1992 року з ініціативи комітету «Крим з Україною – Соборність» були проведені І (28 червня) та ІІ (дату не з’ясовано) конгреси депутатів усіх рівнів «За мир, демократію та міжнаціональну злагоду», які допомогли об’єднати значну частину депутатського корпусу, що відстоював територіальну цілісність України під час найбільшого загострення ситуації в Криму. Крім згаданого вище Товариства політв’язнів та репресованих, за допомоги комітету було створено товариство вчених, асоціацію освітян та інші громадські організації державницького спрямування. До того ж, комітет сприяв встановленню ділових, економічних та культурних зв’язків між містами, районами, підприємствами Криму та материкової частини України.

10–11 жовтня 1992 року в Сімферополі відбувся Перший всекримський конгрес українців, який у деяких джерелах може згадуватися як «І Конгрес українців Криму». Задум, організація та фінансування заходу стали ініціативою кримського підприємця Юрія Колесникова, що на той час демонстрував симпатії до української культури і неодноразово фінансував подібні заходи в Криму. Загалом у роботі конгресу взяли участь понад тисяча делегатів. Президент Кравчук на конгрес не прибув; натомість його привітання під час заходу оприлюднив його радник Микола Жулинський.

Конгрес, який відбувся під гаслом «Крим – Україна – Європа», став помітною подією в житті українців півострова і своєю головною метою проголосив збереження статусу Криму як невід’ємної складової частини України. Основним же завданням заходу було посилення впливу українців Криму на суспільно-політичні процеси у регіоні.

Багато кримських українців були невдоволені станом їхніх національно-культурних прав: на той час на півострові фактично не було україномовних видань і навчальних закладів, а в програмах місцевого телерадіомовлення були практично відсутні українські передачі.

Серед іншого, під час конгресу було прийнято ухвалу щодо сприяння розбудові ЗСУ, а також заяву про запровадження президентського правління в Криму та негайне прийняття ВРУ закону про представництво Президента України в Криму.

Після проведення конгресу було створено його координаційну раду (у джерелах також зазначається як «Координаційна рада національно-демократичних сил»), яку очолив Юрій Колесников; заступником голови став Петро Вольвач, секретарем – Сергій Савченко.

Пізніше голова Кримської організації СОУ в 1992–1995 рр., перший заступник голови комітету «Крим з Україною – Соборність» у 1993–1998 рр. Сергій Литвин, який лишив безцінні свідчення про тогочасну українську історію півострова, згадував, що Конгрес українців Криму консолідував українство регіону і примусив звернути увагу на його проблеми – однак при цьому висловив думку, що координаційна рада конгресу і зокрема її голова «виявилися малодієвими і не виправдали сподівань».

Дестабілізація ситуації в Криму та антиукраїнські виступи з боку проросійських сил, спрямовані на відокремлення півострова від України та приєднання до росії, створювали несприятливий клімат для українського суспільно-політичного життя в регіоні. У цих умовах було створене Кримське товариство вчених, ініціатором виникнення якого виступив голова комітету громадських організацій «Крим з Україною – Соборність» Микола Поровський за активної підтримки Сергія Кудри (Київ), академіка Валерія Біляєва (Севастополь), професорів Валентина Брянцева (Керч), Олександра Федоренка, Олександра Диканя, Василя Чирви (Сімферополь) та інших. 10 грудня 1992 року в Києві відбулася установча конференція товариства вчених «Крим з Україною», яке мало на меті показувати з наукових позицій антиконституційний характер дій сепаратистських сил у Криму, а також висвітлювати органічну пов’язаність економіки півострова з економікою України. До подальших планів товариства входили демілітаризація Криму та його відродження як курорту, вирішення проблем української освіти в регіоні, забезпечення національно-культурного відродження української та інших етнічних спільнот півострова.

Варто також відзначити, що в 1992 році за сприяння комітету «Крим з Україною – Соборність» та НРУ було засновано суспільно-політичний часопис «Кримський вісник», який почав виходити у Красноперекопську двічі на місяць і став фактично першим україномовним друкованим виданням Криму від часу проголошення незалежності України, проіснувавши до 1997 року. Також для висвітлення у пресі подій суспільно-політичного життя та інформування про них членів українських організацій було засновано щотижневий прес-бюлетень «Соборність».

31 грудня 1992 року друком вийшло перше число всеукраїнської громадсько-політичної та літературної газети «Кримська світлиця», яку нерідко хибно називають першим кримським україномовним друкованим виданням у незалежній Україні. Засновниками часопису стали ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Спілка письменників України та трудовий колектив редакції.

«згуртувала кримське українство, сприяла пошуку та розвитку творчих особистостей у різних сферах людської діяльності, виховала кілька поколінь українських патріотів, зібрала численний авторський колектив, залучила до співпраці видатних діячів літератури, культури, мистецтва та науки з усієї України».

29 травня 1993 року відбувся I Конгрес українців Севастополя, в якому взяли участь 618 делегатів. Учасників заходу біля місця його проведення зустріли близько сотні пікетувальників, що скандували антиукраїнські гасла. Слід зазначити, що на конгрес були запрошені 5 керівників севастопольських проросійських організацій. Разом з тим зібрання проігнорували запрошені оргкомітетом голова ВР Криму Микола Багров, голова Ради міністрів Криму Борис Самсонов та тогочасний представник Президента України в Севастополі Іван Єрмаков.

Конгрес прийняв низку ухвал – «Про відродження в Севастополі української культури і духовності», «Про шляхи розв’язання проблем соціально-економічного розвитку Севастополя», «Про засоби громадського сприяння розбудові ВМС України» та «Про міжнаціональну злагоду і співробітництво», в яких було поставлено питання щодо забезпечення функціонування української мови у Севастополі як державної, розвитку української культури, використання української символіки, створення центру «Українська світлиця» тощо.

Також було прийнято звернення до народних депутатів Південнобережжя про необхідність культурного відродження українства у регіоні, в тому числі шляхом організації україномовних середніх шкіл та дитячих садочків. При цьому зазначалася необхідність функціонування української мови у державних установах, на підприємствах, в організаціях, у сфері культури та ЗМІ, а також створення Центру української культури Південнобережжя Криму та музею Степана Руданського, організації кореспондентського пункту української преси та державної української радіостанції, підняття державних прапорів України над будівлями органів державної влади. На додачу конгрес прийняв заяву представників національно-культурних товариств, у якій рішуче засуджувалися агресивні дії Верховного совєту рф щодо Севастополя та «неприхований сепаратизм і проросійська національна політика» ВР Криму.

28 листопада 1993 року в Будинку офіцерів у Сімферополі відбувся установчий з’їзд Українського Громадянського Конгресу Криму (УГКК), участь у якому взяли 500 делегатів. Напередодні відбулися районні та міські збори, за результатами яких було створено 21 територіальну організацію. Під час установчого з’їзду було проголошено переформатування конгресу в першу загальнокримську українську політичну партію, ідея заснування якої народилася серед кримських організацій національно-демократичного спрямування. Також з’їзд затвердив структуру та програму партії, створення якої відзначалося як «великий стимул у піднесенні громадянської активності українців Криму».

У списках на підтримку УГКК свої підписи поставили близько 17 тисяч мешканців Криму, а на виборчих дільницях, як зазначалося, за кандидатів від УГКК свої голоси віддали понад 70 тисяч виборців (вочевидь, мова була про парламентські вибори в Криму). Пізніше Сергій Литвин, якого було обрано головою УГКК, зазначав, що цю партію було створено у відповідь на прийнятий ВР Криму закон, який фактично забороняв участь кримських осередків загальноукраїнських партій у місцевих виборах, а також на кампанію виборів «президента Криму», які УГКК бойкотував.

Загалом на той час актуальною була ідея згуртувати у складних умовах свідоме українство Криму, розпорошене по численних організаціях, у єдину організацію, яка б суттєво впливала на суспільно-політичну ситуацію в Криму. При цьому об’єднання пропонувалося не за етнічною ознакою, а за волею до державотворення, з відродженням національної самосвідомості, честі та гідності, позбавленням комплексу меншовартості та рабської психології.

УГКК увійшов до Конгресу національно-демократичних сил України, що відбувся в Києві 19 грудня 1993 року, а 7 лютого 1994 року отримав офіційну реєстрацію в Міністерстві юстиції Криму. Незабаром, 10 лютого, УГКК провів позачерговий з’їзд, на якому було ухвалено виборчу платформу організації. Перед тим, 4 лютого, першим і єдиним «президентом Криму» був обраний засновник і голова проросійського «Республіканського руху Криму» Юрій Мєшков.

12 лютого 1994 року в одному з інтерв’ю голова УГКК Сергій Литвин охарактеризував тогочасне становище українських політичних та громадських організацій Криму в умовах сепаратистської вакханалії як «жалюгідне» і зазначив, що Конгрес українців Криму, на який покладалися великі сподівання, «не став силою, здатною відстояти українські інтереси», а голова його координаційної ради «висуванням своєї кандидатури в президенти Криму зрадив нашим принципам».

«Українські організації [Криму] без матеріальних засобів, без газет, радіо і телебачення, а лише розповсюдженням самотужки виготовлених ентузіастами листівок не могли ефективно протидіяти пропагандивній машині проросійських сил. І все ж ми виявили те, що в Криму є достатньо людей, які стоять на засадах українського державотворення і сміливо виступають за Україну», – зазначив Литвин, додавши, що «мовчання офіційного Києва було на межі зради інтересів українства Криму».

9 травня 1994 року в Сімферополі відбулося розширене засідання Ради Конгресу українців Криму, учасники якого ухвалили рішення щодо проведення організаційної роботи зі створення Української Громадянської Ради Криму, яка б об’єднала представників різних політичних і громадських організацій, що стояли на позиціях державотворення та неподільності території України. Установче засідання було ухвалено провести того ж місяця.

11 травня 1994 року біля Верховної Ради України зібралися представники Комітету «Крим з Україною – Соборність», УГКК, Всекримського товариства вчених «Крим з Україною», кримських організацій УРП, ДемПУ, ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Організації українських націоналістів (ОУН), Спілки українського студентства, Товариства політв’язнів та репресованих, севастопольського відділення Конгресу українських націоналістів (КУН), крайового відділення Української Національної Асамблеї та Організації кримськотатарського національного руху, які зажадали: 

- включити до порядку денного І сесії ВРУ нового скликання питання щодо суспільно-політичної кризи в Криму, яка «є загрозою державності України»;

- запровадити на території Криму пряме президентське правління;

- припинити дію всіх антиконституційних законів ВР Криму та указів «президента» Юрія Мєшкова;

- запровадити в повному обсязі дію закону про Представництво Президента України в Криму;

- вивести з території Криму російські військові підрозділи і негайно вирішити проблему ЧФ;

- створити у ВРУ постійну комісію у справах Криму з залученням до її роботи представників українських та кримськотатарських організацій Криму.

В разі невиконання вимог автори залишали за собою право оголосити довгострокове голодування перед ВРУ, закликати до актів громадської непокори та створити альтернативний представницький орган українців і кримських татар у Криму.

Також на конгресі було обрано Севастопольську громадянську Раду, яку очолив капітан І рангу запасу Юрій Тимощук, голова Координаційної ради Конгресу громадян України міста Севастополя, колишній редактор газети «Флот України».

Конгрес затвердив резолюцію «Звернення до народу, Верховної Ради та Президента України», в якій вимагалося суворе дотримання законів України в Севастополі, а також ухвали «Про міжнаціональну злагоду», «Про підтримку севастопольцями ВМС України» та «Про стан української культури та науки у Севастопольському регіоні»: в останній зазначалося, що місцева влада штучно створює перепони для відродження української школи, функціонування української мови, існування української преси, відродження та розвитку української культури, виявляючи в той же час разючу байдужість до проявів войовничого російського націоналізму та до потреб громадян України в Севастопольському регіоні, що не мали змоги навчати дітей українською мовою, надавати їм знання з української літератури, історії та культури.

Стан українства в Севастополі автори документа оцінювали як катастрофічний, зазначаючи, що цілеспрямоване нищення української мови та культури місцевою владою відбувається на тлі «облудного галасу про «загрозу українізації», і це розцінювалося як «продовження духовного і фізичного геноциду українців».

Учасники конгресу вимагали від Севастопольської міської ради:

- запровадити в місті українську державну символіку;

- сприяти функціонуванню української мови в науці, освіті, культурі та сфері обслуговування;

- створити школу з українською мовою навчання та запровадити викладання у всіх навчальних закладах української мови як предмета;

- створити український культурно-просвітницький центр;

- надати з місцевого бюджету цільові кошти на реалізацію українських культурно-просвітницьких програм;

- видавати українською мовою міську газету «Слава Севастополя» тощо.

У своєму інтерв’ю для «Кримської світлиці» в середині жовтня 1994 року Сергій Литвин відзначив спад політичної та громадської активності в українському суспільстві загалом. В українській же спільноті Криму цей стан був особливо відчутним після того як центральна влада знехтувала її інтересами та домаганнями. З розпачем громадський діяч відзначив, що на таке емоційне патріотичне піднесення, як у 1992 році під час проведення І Конгресу українців Криму, «годі і сподіватися».

22 січня 1995 року в конференцзалі Будинку офіцерів у Сімферополі відбувся ІІ з’їзд УГКК, під час якого було звернено увагу на особливо небезпечне для української державності явище – кримський сепаратизм, на який ніяк не реагувала центральна влада. Окремо було наголошено, що державницька ідеологія України повинна бути спрямована особливо на Крим і на кримських українців; одним із першочергових завдань було визначено розбудову українського війська.

У звітній доповіді тогочасного голови УГКК Юрія Сидорчука було зазначено, що організація на території Кримського півострова має 20 осередків, які на той час тісно співпрацювали з кримськими організаціями УРП та «Просвіти».

Під час з’їзду головою організації було обрано голову Мандатної комісії УГКК Владислава Єрмакова.

У прийнятому зверненні до Президента України Леоніда Кучми та до ВРУ зазначалося, що за 4 роки від проголошення автономії Криму стан життя в регіоні катастрофічно погіршився, місцева влада приймає рішення всупереч законодавству України та ігнорує українську громаду півострова, не задовольняючи її потреб. Пролунали вимоги ліквідувати штучний інститут президентства в Криму, вивести з території півострова російські війська та повернути Кримові статус області.

10 березня 1995 року в концертній залі Сімферопольського музичного училища відбувся ІІ з’їзд Конгресу українців Криму, напередодні якого було розтиражовано листівку за підписами УГКК та кримських організацій ОУН і УРП з пропозицією бойкотувати захід, щоб уникнути «задоволення особистих амбіцій Юрія Колесникова і його оточення». Присутній на з’їзді тогочасний голова НРУ, депутат ВР України В’ячеслав Чорновіл засудив цю листівку і відзначив, що багато членів згаданих організацій прибули на конгрес, ігноруючи «розкольницькі» дії своїх керівників.

Конгрес прийняв нову назву – Всекримський конгрес українців (ВКУ) – і затвердив статут, який відпрацьовувався й узгоджувався з представниками різних партій і організацій. В ухвалі конгресу зазначалося, що спроби низки представників влади Криму постійно ігнорувати законодавство України та проводити сепаратистську політику на користь росії призвели до поглиблення економічної та суспільної кризи; ані «президент» Мєшков, ані Рада міністрів Криму не виявилися спроможними вирішувати актуальні проблеми.

Загалом під час заходу йшлося переважно про економічне становище Кримського півострова. Втім, з’їзд ухвалив вважати роботу Координаційної ради ВКУ з 11.10.1992 р. по 09.03.1995 р. «задовільною, але такою, що вимагає якісного поліпшення» і, серед іншого, вимагати від Президента і ВРУ надати Кримові статус області, скасувавши автономію.

Оцінку діяльності УГКК та ВКУ на той час дав у своєму огляді представник Кримського відділення Українського національного центру політичних досліджень Володимир Борисюк. Серед іншого він відзначив, що УГКК з позицій виразника інтересів українців Криму став репрезентантом комітету «Крим з Україною – Соборність», маючи перспективу перетворитися на республіканську організацію УРП, осередки якої засновувалися і діяли в Криму «на кшталт компартійних» і через особливості тогочасного законодавства автономії «прижилися не повсюдно». Керівництво ж ВКУ, на думку Борисюка, обрало деструктивний напрямок і «принесло проблеми українства в жертву власним інтересам», визнавши при цьому, що півтора роки звітного періоду минули «фактично у бездіяльності»: не в останню чергу це спричинилося до зменшення кількості членів Координаційної ради ВКУ. Автор також зауважив, що на той час він як кримський українець не відчував захисту з боку обох організацій, які по суті були в опозиції одна до одної на рівні керівництва. Це видавалося парадоксальним з огляду на те, що тогочасні члени рад УГКК та кримських осередків УРП і ОУН «стояли біля колиски» ВКУ; при цьому на рівні рядових активістів організацій конфлікти не спостерігалися.

26 березня 1995 року УГРК прийняла заяву щодо ситуації на півострові, в якій висловила підтримку рішенням ВРУ від 17 та 24 березня щодо скасування інституту «президентства» в Криму, разом із конституцією та законодавчими актами АР Крим, які суперечили Конституції та законодавству України. Також УГРК висловила занепокоєння заявами «президента» Мєшкова та депутатського корпусу ВР АРК щодо «відстоювання державності» Криму, заявила рішучий протест спробам ВР АРК створити в регіоні стан безвладдя і попередила, що в разі продовження деструктивної діяльності парламенту автономії вимагатиме його розпуску та призначення виборів одночасно з виборами до місцевих рад. Аналогічну заяву напередодні прийняв Кримський провід ОУН.

24 серпня 1995 року в Діловому та культурному центрі Севастополя відбувся ІІІ конгрес севастопольців – громадян України, організований виключно зусиллями української громади міста. Головою громадської ради конгресу було обрано першого голову севастопольської організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка (1993–1995 рр.) Юрія Ільїна (не плутати з адміралом-зрадником). Оргкомітет зазначив, що дехто з делегатів попередніх конгресів лишив по собі фіктивні адреси, що ускладнило організацію форуму: ймовірно, це було зроблено з метою безпеки. Серед іншого було відзначено той факт, що 100 тисяч українців Севастополя не мали жодної школи з українською мовою викладання; також у реєстрації було відмовлено міській парафії УГКЦ. Захід пікетували представники проросійських організацій міста.

6 листопада 1995 року в Будинку офіцерів у Сімферополі відбувся Кримський регіональний конгрес на захист української мови, духовності та державності, організаційний комітет з підготовки та проведення якого було створено наприкінці жовтня. Захід був не надто численним; під час його проведення виступили понад 20 промовців. Серед іншого було зазначено, що понад 90% інформаційного простору в Криму належали «бойовитій проросійській пресі». Голова Кримської республіканської організації Спілки письменників України Данило Кононенко наголосив на тому, що за останні п’ять років у Криму не було видано жодної книжки українською мовою. Останнім пунктом засідання стало прийняття ухвали та обрання делегатів на Всеукраїнський конгрес аналогічного спрямування, що мав відбутися в Києві.

У середині 1990-х рр. кримська преса подавала згадки про постійно діючий Круглий стіл [українських] політичних партій та громадських організацій Криму (далі КрС). У мемуарах Сергія Литвина період активності цієї організації простежується недовго – з 17 серпня до 14 листопада 1995 року. Зокрема, серед її вимог містилися заклики використовувати на території Криму державну символіку України, розбудовувати на півострові українські школи, використовувати київський час тощо.

Наприкінці серпня 1995 року КрС прийняв звернення до Президента України Леоніда Кучми, комісії ВРУ з питань освіти, науки і культури та до тогочасного міністра освіти АРК Анатолія Солодченка. У документі відзначалося жахливе становище українського шкільництва в Криму, яке дедалі погіршувалося через байдужість з боку владних структур та відсутність програми розвитку української загальної освіти на півострові.

У листопаді 1995 року КрС ухвалив заяву щодо прийняття конституції АРК: як відзначили підписанти, воно відбулося «при повному нехтуванні конституційної практики демократичних держав» і без громадських обговорень. При цьому ВР АРК, як зазначалося у документі, відстоювала «химерну кримську державність» та можливість подвійного громадянства (вочевидь, України та росії), наміри підпорядкувати собі силові структури та надати російській мові статус офіційної. До того ж, у конституцію АРК були закладені «дискримінаційні» норми, які не враховували об’єктивних реалій існування в Криму інших національних груп, крім російської.

Підтверджуючи свою принципову позицію щодо скасування «неприродної проросійської» територіальної кримської автономії як «постійно дестабілізуючого чинника політичної ситуації в Україні» та повернення Кримові статусу області, проте усвідомлюючи «неможливість прийняття такого рішення при нинішньому керівництві України», учасники КрС зажадали від ВРУ не затверджувати нову кримську конституцію до прийняття Конституції України, а також послідовно та принципово забезпечувати функціонування української мови на всій території держави.

У зверненні були зазначені організації, що входили до КрС:- Комітет ГО «Крим з Україною – Соборність»,

- УГКК,

- Всекримське товариство української мови ім. Т. Шевченка,

- Сімферопольське товариство політв’язнів та репресованих,

- Кримське братство ОУН-УПА ім. генерала Романа Шухевича,

- сімферопольська релігійна громада УАПЦ,

- кримські організації УРП, ДемПУ, ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, товариства «Україна», Суспільної служби України, ОУН, СОУ, міжнародного товариства «Жіноча громада», Спілки письменників України.

12 грудня 1995 року учасники КрС ухвалили заяву з приводу чергової урядової кризи в АРК, спричиненої висловленням недовіри ВР АРК тогочасному прем’єр-міністрові автономії Анатолію Франчуку та спробою відправити його у відставку всупереч законодавству України. При цьому в документі відзначалася слабкість партій та громадських організацій державницького спрямування в Криму та їхня неспроможність суттєво впливати на процес формування органів регіональної влади. Підписанти вчергове заявили свою принципову вимогу до ВРУ – скасувати кримську автономію та повернути Кримові статус області. Цього разу в переліку організацій – членів КС були відсутні кримські організації товариства «Україна», СОУ, Спілки письменників України; при цьому додалися кримська організація КУН, сімферопольський осередок ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка та сімферопольське студентське братство «Зарево».

19 січня 1996 року в Сімферополі в Будинку дружби з народами зарубіжних країн відбулися установчі збори Сімферопольського (в інших джерелах – Кримського) відділення Конгресу української інтелігенції. У доповіді Данила Кононенка стан української культури в Криму було відзначено як «найгірший і найтривожніший» в Україні: на півострові на той час не існувало жодної української школи, жодного українського дитячого дошкільного закладу, належного українського інформаційного простору, не було видано жодної української книжки. Голова Всекримського товариства вчених «Крим з Україною» Петро Вольвач запропонував прийняти звернення до Президента України, ВР України та ВР Криму про жалюгідний стан культури в Криму, принагідно зажадавши від уряду позбавити фінансування ЗМІ, які виступали проти державності України. Під час зборів було обрано керівний склад Сімферопольського відділення Конгресу української інтелігенції: головою одностайно було названо доцента Кримського сільськогосподарського інституту Валентина Негоду, його заступниками – професора Петра Киричка та головного режисера Кримського українського музичного театру Володимира Недашковського. Організаційний комітет зі створення Кримського конгресу української інтелігенції очолив професор Сімферопольського державного університету Василь Чирва.

17 лютого 1996 року в Українському музичному театрі у Сімферополі було проведено установчу конференцію Кримського відділення Конгресу української інтелігенції, на яку зібралися делегати з 14 міст і областей Криму. Головою відділення було обрано доцента Сімферопольського державного університету Марію Іщук, її заступниками – Валентина Негоду та Сергія Литвина. Під час заходу було прийнято ухвалу, в якій відзначалася необхідність посилення в Криму державотворчих процесів, дотримання закону про освіту, відкриття українських шкіл пропорційно до кількості українського населення, створення умов для книговидання, розвитку української культури, забезпечення українського інформаційного простору, соціального захисту інтелігенції, звільнення державних установ від українофобів тощо. У разі недотримання вимог члени організації залишали за собою право «вдатися до більш рішучих форм боротьби за інтереси Української держави». Серед іншого відзначалося, що в українських класах на території півострова навчалися 216 учнів, які майже не мали нових підручників; при цьому історія України їм або не викладалася взагалі, або викладалася «нашвидкуруч перекваліфікованими вчителями історії СССР».

«В Криму йде руйнування української школи, мови, культури і державності. Триває процес русифікації. На 760 тисяч українців немає жодної української школи, української бібліотеки, українського дитячого садка, відсутнє українське книговидання, спостерігається засилля російськомовних засобів масової інформації при блокуванні українського радіо і телебачення. Лише одна бюджетна українська тижнева газета з мізерним тиражем «Кримська світлиця» протистоїть близько 200 російськомовним виданням», – зазначали представники українців Криму у зверненні до президента України Леоніда Кучми.

 3 лютого 2001 року в Сімферополі представники понад 20 політичних партій та громадських організацій ухвалили рішення про створення громадсько-політичного об’єднання національно-демократичних сил «Кримська Правиця». Зокрема, декларацію підписали представники республіканських відділень УНР, УРП «Собор», ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Конгресу української інтелігенції, ОУН та інших організацій.

Наприкінці 2002 року кримський кореспондент Радіо Свобода, нинішній очільник медіа «Крим.Реалії» Володимир Притула зазначив, що на півострові, згідно зі статистикою, діяло чи не найбільше громадських організацій (понад 1000 – в АР Крим, кілька сотень – у Севастополі) та понад 50 відділень політичних партій в Україні з розрахунку на душу населення. Проте частина з них існувала лише на папері або репрезентувала тільки керівника, в кращому випадку – його нечисленне оточення на додачу. На той момент наймасовішою національно-демократичною політичною структурою в АР Крим себе виявляла «організація Українського Народного Руху (УНР)» (можливо, йшлося про НРУ), яка налічувала понад 800 осіб і зініціювала створення низки інших організацій – зокрема, Громадського Комітету з захисту українських духовних святинь та Громадського Комітету з відродження україномовної освіти в Криму. Спільно з кримськими осередками КУН та УРП «Собор» організація УНР ініціювала та проводила мітинги та пікети в різних містах АР Крим (Сімферополь, Ялта, Євпаторія), домігшись припинення владного тиску на парафію Святих рівноапостольних князя Володимира і княгині Ольги УПЦ КП в Сімферополі, відкриття україномовних класів у майже всіх районних центрах АР Крим, ухвалення урядового рішення щодо побудови нового приміщення для єдиної в Сімферополі української гімназії, створення в Алушті та Феодосії українських шкіл тощо.

Найбільш масовою на той час на території Криму громадською організацією Володимир Притула назвав осередок ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, при цьому відзначивши, що в останні роки той не виявляв високої активності, однак зберіг свою масовість і вплив. Натомість зусиллями севастопольського осередку «Просвіти» в місті діяли 3 україномовні школи, український культурний центр, кілька дитсадків з україномовними групами; накладом у 3 тисячі примірників виходила газета «Дзвін Севастополя», видавництво при якій станом на кінець 2002 року готувало до виходу десяту за рахунком книжку українською мовою. Наостанок Притула зазначив, що ефективність українських організацій у Криму була б вищою, якби місцева влада «не те щоб допомагала, а хоча б не перешкоджала».

21 жовтня 2005 року державну реєстрацію отримала громадська організація «Конгрес українців Севастополя» (далі КУС), яка об’єднала понад 10 громадських національно-культурних організацій міста і яку очолив Богдан Мороз. Заявлялося, що КУС створювався для того, щоб задовольнити соціальні, економічні, політичні, освітні, культурні й інші права українського суспільства в Севастополі, при цьому не маючи на меті підміняти собою державні органи та пригнічувати інші громадські організації.

Останнім відомим українським конгресом, що відбувся в Криму до його російської окупації, є IV Конгрес українців Севастополя, який було проведено 9–10 квітня 2011 року в конференцзалі Морського гідрофізичного інституту НАН України. Попередні два конгреси, проведені 12 грудня 2008 року (за підтримки ВО «Свобода») та 16 жовтня 2010 року, конкретних результатів не мали – в тому числі й через те, що «не вдалося об’єднати всі українські громадські організації міста».

Також відзначалися проблеми у релігійній сфері: громади УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ, які не мали власних храмів, не могли отримати дозволів на їхнє спорудження, а римо-католицькій парафії не повертали історичну храмову будівлю.

При цьому згадувалося, що останніми роками в місцевих медіа значно зросла агресія щодо всього українського. Чимало скарг лунало і з приводу відсутності єдності серед українських організацій міста, пасивності керівників українських громадських об’єднань, інертності та байдужості етнічних українців до проблем рідної мови та самоідентифікації.

Серед іншого було зазначено, що в Севастополі була представлена значна частина українофобських партій, до яких вступали чимало етнічних українців заради близькості до влади; при цьому в СМДА не було жодного депутата, який відкрито демонстрував би українську державну позицію.

Резолюцію конгресу з 29 пунктів оприлюднено не було. Втім, у відкритий доступ потрапили деякі вимоги з тих, з якими учасники конгресу зверталися до центральної та регіональної влади: 

- вимагати від Президента України та Голови Верховної Ради України денонсації Харківських угод щодо строку перебування Чорноморського флоту рф на території України;

- вимагати від міської влади пришвидшення будівництва україномовної школи-колегіуму, створення у кожному з чотирьох районів Севастополя хоча б однієї україномовної школи та одного україномовного дитячого садка,

- створити Будинок Українців у центрі Севастополя;

- вимагати видавати українською мовою вкладку газети «Севастопольские известия» на одну сторінку;

- заборонити використання в громадському транспорті символіки інших держав та прибирання російських прапорів з неофіційних установ рф у Севастополі (також було внесено пропозицію впровадження місцевого податку на іноземні прапори).

Висновки. Після проголошення незалежності України Крим не був ані політично однорідним, ані беззастережно проросійським регіоном. Події першої половини 1990-х років свідчать про існування на півострові активного українського громадського, культурного, військового та політичного середовища, яке намагалося інтегрувати Крим у загальноукраїнський простір і протидіяти сепаратистським тенденціям. Саме тоді українські офіцери, громадські діячі, журналісти, науковці та представники національно-демократичних організацій фактично стали першою лінією спротиву російському впливу на півострові.

Важливо розуміти, що російський реваншизм у Криму почав формуватися не у 2014 році, а практично одразу після розпаду СССР. Уже в 1992 році кримський парламент ухвалював рішення, які ставили під сумнів український суверенітет над регіоном, а російські політичні структури відкрито підтримували ідеї відокремлення Криму від України. Надалі ці процеси лише посилювалися через діяльність проросійських політичних і громадських сил, інформаційний вплив російських та місцевих медіа проросійської орієнтації, а також присутність російського військового контингенту.

Водночас українські сили в Криму чітко усвідомлювали масштаби загрози: їхні представники неодноразово закликали офіційний Київ реагувати рішучіше – посилити державну присутність на півострові, підтримати українську освіту й медіа, забезпечити розвиток Збройних сил України та припинити політичні поступки сепаратистам. У багатьох тогочасних зверненнях лунали прямі попередження про небезпеку втрати Криму в разі бездіяльності центральної влади.

Окреме місце в історії українського Криму належить військовим, які першими присягнули на вірність Україні. Постать генерала Миколи Цибуленка стала символом тогочасної боротьби за українську державність на півострові. Саме завдяки таким офіцерам, а також активістам Спілки офіцерів України загалом, український прапор уперше замайорів над кримськими військовими частинами, а українська армія отримала опору в регіоні, де значна частина колишнього совєтського військового середовища орієнтувалася на росію.

Не менш важливою була діяльність українських громадських і культурних організацій. Конгреси українців Криму та Севастополя, робота «Просвіти», студентських і наукових об’єднань стали спробою консолідувати українське середовище півострова. У надзвичайно несприятливих умовах вони домагалися відкриття українських шкіл, розвитку україномовної преси, створення культурних центрів та захисту української мови.

Водночас перебіг подій вказує на серйозні проблеми самого українського руху в Криму. Розпорошеність організацій, внутрішні конфлікти, нестача ресурсів і слабка координація суттєво послаблювали його можливості. Частина лідерів українських організацій прямо визнавала, що без системної підтримки держави громадський сектор не міг ефективно протистояти потужній проросійській інформаційній та політичній машині.

Однією з головних причин послаблення українських позицій у Криму стала гуманітарна слабкість державної політики України. На півострові роками бракувало українських освітніх і навчальних закладів, ЗМІ, книговидання. Український інформаційний простір у регіоні фактично залишався маргіналізованим, тоді як у суспільному житті домінували російські медіа, що поступово створило умови для посилення проросійських настроїв.

Події 1990-х років доводять, що російська окупація Криму у 2014 році не була раптовою чи випадковою: вона стала наслідком багаторічних процесів, які розгорталися на півострові ще від початку відновлення незалежності України. Водночас історія українського руху Криму засвідчує, що навіть у найскладніших умовах на півострові існувало середовище, яке послідовно відстоювало в регіоні українську державність і культуру, дієво утверджуючи український суверенітет над Кримом.