Голодомор як геноцид: чому окупанти в Криму воюють з пам'яттю про Голодомор

У четверту суботу листопада українці вже чверть століття вшановують пам’ять мільйонів вбитих голодом у 1932–1933 рр. співвітчизників. 

Наприкінці 1920-х рр. комуністичний режим консолідувався – владу над партією і державою захопили Сталін та його прибічники. Вони розпочали новий «комуністичний штурм» – вдруге намагалися нав’язати утопічну комуністичну доктрину народам СРСР. Селяни, які складали більшість населення УСРР та інших республік, не вписувалися у комуністичний проєкт. В основі утопії Маркса та Енгельса лежала ідея знищення приватної власності, а багатомільйонні маси хліборобів були власниками землі, реманенту, худоби, іншого майна. До того ж, світова революція з допомогою компартій та пропаганди не відбулася і тепер перевлаштовувати світ за лекалами ідей Маркса-Енгельса-Сталіна   «кремлівські мрійники» планували за допомогою армії. Для цього комуністичний режим проводив форсовану воєнно-промислову індустріалізацію. На неї потрібні були кошти. Довгострокові займи СРСР ніхто не давав після відмови розплачуватися за боргами царського російського уряду. Тому селяни стали першочерговим об’єктом експлуатації для комуністичного режиму.

Масштаби насильницьких антиселянських дій під гаслами «колективізації» та «розкуркулення» були вражаючими, до того ж вони доповнювалися свідомим руйнуванням традиційної культури та войовничою атеїстичною політикою. Де-факто, комуністичний режим вів «антиселянську війну». Абсолютну більшість селян комуністична влада пограбувала, загнала у колгоспи і примусила працювати безкоштовно або майже безкоштовно, а значну частину репресувала. В результаті сільське господарство СРСР занурилося у глибоку кризу. Різко зменшилося поголів’я худоби через небажання передавати його колгоспам та поганий нагляд за «усуспільненою» колгоспною худобою. Погіршилися обсяги та якість обробленої землі. Через надмірні хлібозаготівлі та інші антиселянські дії у багатьох регіонах СРСР спалахнув голод. 

Україна стала чи не головним епіцентром спротиву другому «комуністичному штурму». У 1930-му році, за даними ОДПУ, в УСРР відбулося понад 4000 масових виступів та повстань проти політики комуністичного режиму – понад третина антивладних проявів у СРСР (населення республіки становило п’яту частину жителів советської імперії). Цілі райони та округи палали у вогні повстань та заворушень. Деякі з них проходили під гаслами відновлення УНР і під співи національного гімну. Частину повстань влада змогла придушити лише з використанням військ з кулеметами та навіть з артилерією. У 1930 р. в Україні у протестних акціях, які відбувалися в умовах становлення тоталітарного режиму, взяло участь 1–1,2 млн. осіб! Селянська протестна стихія по-українські виявилася подібною на Майдан – коли обурення проти несправедливості та прагнення захистити гідність виводить на протест маси людей. От тільки встояти у відкритому протистоянні з тоталітарною державною машиною учасникам масового, але стихійного антиколгоспного руху не вдалося. До того ж, влада СРСР навесні 1930 р. зробила крок назад – у газетній статті «Запаморочення від успіхів» Сталін переклав всю відповідальність за ініційовані керівництвом СРСР масові злочини на селі на низових виконавців і дозволив вихід з колгоспів. В Україні останні почали розпадатися – кількість колективізованих господарств навесні зменшилася у два рази. 

Після кроку назад комуністичний режим зробив два вперед  – вже восени 1930 р. українських хліборобів стали знову примушувати вступати до колгоспів. Наступного року більшість селян стали безправними колгоспниками. Відбулося чергове видання кріпосного права, от тільки «поміщиком» стала держава. У 1931 р. вона спустила згори завищені плани хлібозаготівель і почала заради їх виконання вилучати навіть насіннєве зерно. У результаті в Україні розпочався голод. Мільйони селян на початку 1932 року виїхали у сусідні республіки, щоб обміняти домашні речі та прикраси на їжу. Тим не менше голод почав свої смертельні жнива. У червні 1932 р. керівники УСРР зверталися до Москви з проханням зменшити хлібозаготівельні плани та надати допомогу голодуючим. Сталін не лише відмовив, а й прислав наступного місяця на ІІІ партійну конференцію КП(б)У своїх поплічників – голову уряду СРСР В’ячеслава Молотова і секретаря ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича, які примусили затвердити нереальний план хлібозаготівель з нового врожаю у 356 млн пудів.

Більше того 11 серпня 1932 р. Сталін написав Кагановичу послання про те, що в Україні «все погано». За його словами, «погано» по партійній, радянській лініях і по лінії каральних органів. Він звинувачував у м’якотілості та нездатності керівництво УСРР втримати ситуацію, стверджував про нібито великий вплив петлюрівців та Пілсудського. Наприкінці послання очільник СРСР зробив висновок, що якщо не вжити негайні заходи, то «Україну ми можемо втратити». Ймовірно, саме цей текст став сигналом для переростання загальносоюзного голоду у Голодомор, вістря якого було спрямовано проти УСРР, Кубані та, схоже, інших регіонів, де в СРСР проживали українці. Вже восени голодотворна політика в УСРР і на Кубані набуде нового розмаху і стане особливо смертоносною. Кажуть, психіатр Володимир Бехтерєв якось у приватній розмові назвав Сталіна «сухорукий параноїк». Чи були подальші геноцидні антиукраїнські дії Сталіна викликані виключно параноєю?

Очевидно, що українці у масі своїй не були зручним «матеріалом», як для комуністичного соціального експерименту через свій індивідуалізм, так і для побудови совєтського варіанту імперіалізму. У багатьох ще були свіжі спогади про самостійну УНР, чий провід продовжував діяти в екзилі. У 1932 р. навіть в умовах початку голодної смертності комуністичний режим отримував сигнали про посилення руху спротиву. За неповних сім місяців того року, звітувало ОДПУ державно-партійному керівництву, «найсильніші антисовєтські прояви» фіксувалися в УСРР –  923 виступи із 1630 в усьому СРСР. Тобто понад половина! Населення ж УСРР складало лише п’яту частину жителів СРСР. Більше того, Кремль готувався до майбутньої війни за торжество комунізму і тому вивчав настрої населення. У 1930 році царсько-імперський і совєтський військовий теоретик генерал-майор Олександр Свєчін (1878–1938) проаналізував за дорученням партійно-державного керівництва настрої в СРСР і дійшов висновку, що у випадку війни два регіони будуть нелояльними – Україна та Північний Кавказ (зокрема, Кубань). Цікаво, що під час Першої світової війни саме цей генерал готував в Криму і на Дунаї десант для реалізації давнього прожекту царського імперіалізму – захоплення Константинополя й проток. 

У другій половині 1932 р. в Україні та на Кубані до «війни з селянами» додається «війна з українцями» (заходи, спрямовані проти української національної групи як такої) – загальносоюзний голод переростає у Голодомор. Він стає результатом більш інтенсивного використання комуністичним режимом вже наявних заходів антиселянської політики та запровадження нових заходів експлуатації та дискримінації жителів України та Кубані. 

Вони включали у себе насамперед:

· повне вилучення продовольства у селянських господарствах, що фактично прирікало людей на голодну смерть (в інших частинах СРСР, як правило, вилучалося лише зерно);

· запровадження та широке використання режиму «чорних дощок», що означало заборону постачання їжі, інших товарів, торгівлі та виїзду селян за межі території, вилучення фінансових ресурсів, репресії проти актива села, часом блокування населених пунктів військами. Фактично, так утворювалися «голодні гетто», велика частина мешканців яких були приречені на голодну смерть. В УСРР цей режим застосували до 735 сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів, артілей та районів. Настільки інтенсивно «чорні дошки» використовувалися в СРСР лише на Кубані, де відносну більшість населення складали українці;

· відрядження в Україну надзвичайної комісії із хлібозаготівель на чолі з В. Молотовим у жовтні та листопаді 1932 р., яка посилювала репресивний тиск на українське суспільство, запроваджувала геноцидні практики;

· розстановка імперським центром наприкінці 1932 – на початку 1933 рр. на ключові посади у партійно-державних і каральних органах УСРР (секретарів ЦК КП(б)У, керівників обласних організацій КП(б)У і ДПУ СРСР) кадрів із Москви. Так, наприклад, у січні 1933 р. другим секретарем ЦК КП(б)У став Павло Постишев, який де факто став «намісником» Сталіна в УСРР;

· блокування у січні 1933 р. в Україні та Кубані можливості селян виїхати на інші території СРСР у пошуках їжі; 

· запровадження в СРСР паспортної системи і відмова видавати паспорти колгоспникам;

· заборону на отримання будь-якої допомоги, навіть від рідних за кордоном;

· репресії проти тих, хто намагався чинити опір або рятуватися втечею.

Жорстокість і масштабність цих заходів доводять, що метою радянського керівництва було не просто придушення селянських повстань чи отримання хліба для РСФРР, інших республік та експорту, а саме систематичне знищення української ідентичності через голод. Показаво у цьому контексті, що вимоги негайно припинити українізацію на Кубані та «правильно» – по-більшовицькі її проводити (де-факто це був сигнал до згортання) в УСРР містилися у постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1933 р. із суто господарською назвою «Про хлібозаготівлі в УСРР, на Північному Кавказі та в Західній області». Наступного дня з'явилася ще одна постанова цих органів влади про негайне призупинення українізації в інших районах СРСР. Голодомор супроводжувався жорстокими репресіями, масовими арештами та розстрілами. Ті, хто вижив, втрачали родину, дім і можливість зберігати свою культурну та національну спадщину. Найтрагічнішим часом Голодомору та масових голодів в Україні загалом став 1933 рік, коли у січні–влітку лютою голодною смертю загинули мільйони українців УСРР та Кубані, коли було завдано непоправних втрат традиційній українській культурі та демографічному потенціалу народу. Комуністична влада приховувала та знищувала документи про смертність, тому сьогодні науковці дискутують про її масштаби. За оцінками демографів, у 1932–1933 рр. в УСРР голодом було вбито 3,9 млн осіб. Практично стільки загинуло у всіх війнах в Європі у ХVII–ХІХ століттях. Варто згадати, що вбивство голодом значної частини українських селян і понад двохсот тисяч містян супроводжувалося наприкінці 1920-х – у 1930-х рр. знищенням великої кількості української інтелігенції, цілих наукових і мистецьких шкіл та інституцій, Української Автокефальної Православної Церкви, чистками від проукраїнських елементів партійного і радянського апарату, організованим переселенням в Україну жителів росії та інших республік, посиленням русифікації та наголошенням на потребі боротися з «українським буржуазним націоналізмом». Іншими словами, влада СРСР вчинила знищення частини української національної групи з метою усунення небезпеки відновлення боротьби українців за державну незалежність та ствоерння умов для посилення експлуатації ресурсів України.

Складовою частиною злочину геноциду, стверджує фахівець з геноцидних студій Генрі Стентон, є його замовчування. Влада СРСР вела цілеспрямовану політику забуття і викривлення пам'яті про Голодомор. За спроби розповісти правду про вбивство голодом українців вона жорстоко карала. Про події 1932–1933 рр. можна було казати лише як про «продовольчі утруднення». Тільки коли Комісія конгресу США з вивчення Великого Голоду в Україні завершувала свою роботу в СРСР у 1987 р. змушені були офційно вимовити слово «голод» щодо них. Хоча й неправдиво пояснили причини катастрофи природними умовами і запевняли, що партія допомагала голодуючим. Тобто довгими десятиліттями травмовані Голодомором люди не тільки не мали можливості пропрацювати травму через відверту розмову про пережитий жах і біль та вшанування жертв геноциду, а додатково травмувалися через заборони на правду та звеличення організаторів та виконавців злочину. У підсумку травма ставала трансгенераційною, тобто передвалася настпуним поколінням.

Ситуація почала змінюватися наприкінці 1980-х рр. І вже у незалежній Україні українці повноцінно реалізували своє право на пам'ять про одну з найстрхітливіших трагедій за всю тисячолітню історію України-Русі  та про один з найбільших злочинів у ХХ столітті, вчинених червоною Москвою. Брав участь у цьому процесі і найпівденніший край Української держави – Крим. У 1932–1933 рр. Кримський півострів ще не увійщов до складу УСРР, тому найстрашніших жахів Голодомору не зазнав, хоча до певної міри страждав від загальносоюзного голоду. Перед початком війни у 2014 р. краєзнавець із Джанкоя повідомляв інформацію про виявлення поховання жертв голоду 1930-х рр. на півночі Криму. На його території шукали порятунку від голодної смерті ймовірно тисячі українців. Попри всі кордони і заборони частина з них потрапляла до Криму. У травні 1933 р. Осип Мендельштам у вірші «Старий Крим» напише про голодних селян, що чатували біля фіртки: «И тени страшные Украины, Кубани…». Відзначимо, що у спогадах тих, хто врятувався під час Голодомору в Криму, часто згадують про допомогу кримських татар. Після Другої світової війни на півострів переїхали сотні тисяч жертв цього злочину та їхні нащадки

Повертати пам'ять про тяжкий злочин Кремля у сильно совєтізований регіон із особливою етнополітичною ситуацією, впливом росії, проросійських і прокомуністичних сил було непросто. Тим не менше, в Криму сформувалися певні традиції вшанування пам’яті жертв Голодомору, які набували все більшої стійкості та популярності. Зокрема, у Дні пам’яті жертв Голодомору в Криму регулярно проходили меморіальні заходи, в яких брали участь представники громадськості та пізніше (особливо з  часу президентства Віктора Ющенка) органів влади та самоврядування.

Важливою частиною цього процесу було створення місць пам'яті для вшанування жертв Голодомору. Завдяки ініціативам української громади Криму та діям держави в Криму постали: у 2000 р. – пам'ятний знак жертвам Голодомору у ніші собору УПЦ КП/ПЦУ в Сімферополі, у 2007 р. – меморіальна дошка на будівлі Українського інформаційно-культурного центру у Севастополі, у листопаді 2008 р. до 75-х роковин  тяжкого злочину – меморіальні знаки жертвам Голодомору 1932–1933 рр. у селах Цілинне, Мирнівка, Переможне, Ясна Поляна, Пахарівка, Смарагдове Джанкойського району. Газетяр «Кримської світлиці» тоді так їх описав: «Маленькі, дуже прості і невибагливі, ці пам’ятники збудували самі селяни. Деякі з них, повоєнні переселенці з українських регіонів, самі пережили Голодомор чи втратили рідних. А дехто ще пам’ятає, як втікачі з південних областей тодішньої Української РСР, прорвавшись через загороджувальні загони НКВС, сотнями і тисячами помирали на вулицях кримських сіл і міст». У Цілинному комуністи пікетували відкриття пам'ятного знаку, а тому міліції довелося втрутитися і зупинити їх. 

Перший в Криму пам’ятний знак жертвам Голодомору був встановлений у вигляді православного хреста у 2000 р. напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору на фасаді собору святих рівноапостольних князів Володимира і Ольги в Сімферополі. Ініціював його створення секретар Кримської єпархії УПЦ Київського патріархату Павло Кущ, який у 2000 р. був висвячений у єпископський сан під ім'ям Климент. Майже трьохметровий пам'ятний знак у вигляді п'єдесталу та стели, на якій висічені православний хрест увитий лозою та камені, виготовив і передав в дар єпископу кримськотатарський скульптор і діяч національного руху Ільмі Аметов. 

Окупація Криму росією у 2014 році кардинально змінила ситуацію з публічним вшануванням кримчанами пам’яті жертв Голодомору. Держава-агресор ніколи не визнавала жахливий штучний голод в Україні та на Кубані геноцидом. Більше того вона протидіяла його визнанню на міжнародній арені. Це був поганий сигнал: росія проголосила себе спадкоємицею СРСР і відмова визнати геноцид означала готовність використати вже апробовані попередниками злочинні методи масового насильства для досягнення політичних цілей. На жаль, своїми діями вона повністю підтвердила ці побоювання. У 2014 році вона розпочала не просто агресивну, а й геноцидну війну проти України. Мета росії під гаслами «русскава міра» знищити Українську державу, асимілювати українську націю і стерти українську ідентичність. 

Частиною асиміляційних заходів окупантів в Криму стало викорінення пам’яті про Голодомор (пізніше це повториться на інших тимчасово окупованих територіях України). На Кримському півострові окупаційна адміністрація знищує літературу про геноцид українців в СРСР, переслідує за її зберігання у публічних бібліотеках, фальшує причини і перебіг Голодомору у системі освіті та публічному житті загалом, встановлює або відновлює пам’ятники організаторам тяжкого злочину – насамперед, Й. Сталіну та очільнику уряду СРСР В. Молотову. Значна частина кримських активістів, які до агресії Росії організовували чи відвідували заходи із вшанування жертв геноциду українців, були державою-окупантом позбавлені свободи або змушені виїхати за межі Кримського півострова. У цій ситуації доля місць пам’яті про одну з найтрагічніших подій в історії української нації була вирішена наперед. Вони поділили її з низкою інших пам’ятників, пов’язаних з історією і культурою України, знищених окупантами. Немає точної інформації, але ймовірно пам’ятні хрести у Північному Криму демонтовані. Точно відомо, що пам’ятна дошка у Севастополі демонтована, а поруч з цим місцем пам'яті цинічно встановили лавочку “для закоханих” і назвали “територія щастя”.

Найдовше в окупації продовжував виконувати функції місця пам’яті – хрест жертвам Голодомору у ніші фасаду собору в Сімферополі. Хоча служба біля нього у День пам’яті жертв геноциду українців була скорочена, а на захід перестали приходити представники влади і, на жаль, з 2015 р. представники інших етнічних спільнот, кримські українці продовжували меморіальні практики ще багато років. В умовах коли окупанти системно дискримінують українську громаду Криму та послідовно створюють умови для її асиміляції, зокрема знищили її громадсько-політичні структури, Кримська єпархія УПЦ Київського патріархату (з 2018 року –  ПЦУ) продовжувала виконувати функції «ковчега» збереження не лише віри, а й української ідентичності. З 2014 р. окупаційна влада відбирає храми та інші приміщення в УПЦ Київського патріархату/ПЦУ різними способами ‒ від силового захоплення до адміністративного та квазісудового тиску, переслідує її священнослужителів та мирян. У 2019 р. над місцем пам’яті жертв Голодомору нависла загроза, адже нелегітимний окупаційний “суд” висунув до ПЦУ вимогу звільнити приміщення Собору св. рівн. князя Володимира і княгині Ольги у Сімферополі. Ще майже чотири роки віруючи попри тиск утримували свій собор, але в умовах широкомасштабної війни у 2023 р. окупанти його захопили і Кримська єпархія канонічної єпархії практично припинила свою діяльність. Як повідомив митрополит Кримський і Сімферопольський Климент, того ж року пам'ятний хрест демонтували…

Знищення місць пам’яті жертв Голодомору в Криму стало ланкою у ланцюгу дискримінації українців, відбілювання тоталітарних практик минулого і становлення новітнього російського тоталітаризму. Втім пам’ять про колосальні жертви геноциду продовжує жити не лише на вільній території України, а й в серцях та розумі кращих жителів тимчасово окупованого півдня країни.   

Андрій ІВАНЕЦЬ, провідний науковий співробітник Музею Голодомору, представник КРУК-Крайова Рада Українців Криму