Окупанти організували в Севастополі виставку з нагоди роковин анексії Київської митрополії

4 вересня в залі «Великі люди та їхні справи» так званого «музею Криму та Новоросії» у складі релігійно-пропагандистського комплексу «Новий Херсонес» (ТО Севастополь) відбулося відкриття виставки з нагоди одразу трьох подій:

- 385-ї річниці народження голови Посольського приказу Московського царства Ємєльяна Украінцева,
- 340-річчя анексії (за визначенням російських пропагандистів – «возз'єднання») Київської митрополії російською православною церквою,
- 330-річчя заснування російського військово-морського флоту.

Виставку організовано з благословення «митрополита Сімферопольського і Кримського» від РПЦ Тіхона (Ґєорґія Шевкунова) в рамках виконання доручення російського диктатора Владіміра Путіна міністерством закордонних справ рф та благодійним фондом підтримки гуманітарних наук «Моя історія» спільно з російським військово-історичним товариством, російською православною церквою (РПЦ) та федеральною архівною агенцією.

Для ТОТ АР Крим і Севастополя виставку презентовано вперше; триватиме вона до 4 грудня. До експозиції на чотирьох стендах увійшли фотокопії документів, листів та наказів.

До урочистого відкриття виставки було долучено студентів та викладачів «Севастопольського державного університету» («СевДУ»). Зокрема, під час церемонії слово мала «доцентка кафедри "Основи російської державності та цивілізаційні дослідження" інституту суспільних наук і міжнародних відносин СевДУ» Татьяна Вакулова. Вона нагадала, що «в переломний момент російської держави на стику епох, коли росія проходила масштабні петровські реформи та перетворення», місія Ємєльяна Украінцева до Константинополя в 1699–1700 рр. завершилася 30-річним миром між Московським царством та Османською імперією. За твердженням «доцентки», ця угода не лише забезпечила нейтралітет останньої на початку Північної війни, а й «створила умови для майбутніх перемог російської держави та російської цивілізації».

Крім цього, до організації виставки було залучено так званий «Свято-Володимирський Херсонеський чоловічий монастир»: зокрема, активним у цьому плані був його насельник ієромонах Ірінєй (у миру Іван) Піковскій, у недавньому минулому – представник адміністрації Срєтєнської духовної академії РПЦ (Москва). Також до впорядкування та промоції виставки причетна «заступниця начальника Нового Херсонеса з питань гостинності та туризму» Єлєна Буканова.

Під час відкриття виставки наголошувалося на тому, що постать Ємєльяна Украінцева для росіян особливо прикметною є через те, що він сприяв не лише укладенню мирної угоди з Османською імперією, а й «возз'єднанню» Київської митрополії з РПЦ, до якої та не належала. Зокрема, в експозиції презентовано копію грамоти константинопольського патріарха Діонісія IV щодо передачі Київської митрополії під владу московського патріарха.

Раніше виставка під назвою «Імена російської дипломатії. Ємєльян Украінцев» відбулася 26 серпня в державному історичному музеї (Москва) з ініціативи МЗС рф у рамках спільної з російським військово-історичним товариством програми з увічнення пам'яті очільників російської дипломатії різних епох за сприяння російського державного архіву старовинних актів, архіву зовнішньої політики російської імперії, росархіву, військово-морського флоту рф та відділу зовнішніх церковних зв'язків Московської патріархії. Голова останнього митрополит Волоколамський Антоній (у миру Антон Сєврюк) публічно заявив, що «возз'єднання» Київської митрополії з РПЦ в 1686 році буцімто стало «найважливішою історичною подією, що відновила історичну справедливість, послужила зміцненню єдності нашої церкви та спільності народів Русі». При цьому в своєму виступі Антоній заявив, що наразі в Україні «канонічне православ'я», за його версією презентоване Українською православною церквою в єдності з Московською патріархією (УПЦ МП), «переживає гоніння з боку влади та націоналістично налаштованих сил»; при цьому ієрархи, духівництво та вірян УПЦ МП «мужньо протистоять розколу, що нав'язується ззовні» – тобто розриву будь-яких зв'язків із Московською патріархією та утвердженню помісної Православної Церкви України. Коментуючи прив'язку виставки до 330-річчя заснування військово-морського флоту, російський митрополит заявив, що цей флот свого часу «послужив місії та поширенню православ'я [в російській версії] на Далекому Сході й Алясці, що сприяло проповіді православної віри далі на Американському континенті».

Точкою відліку існування московської (пізніше – російської) церкви став кінець 1448 року: саме тоді єпископи Московського царства, яке на той час очолював Васілій на прізвисько Темний, розірвали канонічну єдність із Київською митрополією, після чого самочинно, без відома та благословення Вселенського патріарха висвятили для себе митрополита на ім'я Іона: його було наречено митрополитом Київським, тоді як на кафедрі в Києві був правлячий архієрей, поставлений з благословення Вселенського патріарха. Ані нова церква, ані її голова не були визнані Константинополем; вона не могла претендувати на жодне спадкоємство від Володимирового хрещення та Київської митрополії. Після Іони жодний московський митрополит не носив титулу митрополита Київського до 2-ї половини XVII століття.

За 141 рік існування московської церкви, в 1589 році, відбулося її визнання та дарування їй патріаршої гідності. Це сталося не в останню чергу через те, що доведені османами до зубожіння східні патріархи були змушені майже не щороку звертатися по милостиню до Московського царства, яке на той час було фактично єдиним гарантом їхнього добробуту.

В 1654 році під час війни з Польщею московські війська взяли білоруські міста Смоленськ, Могилів та Полоцьк, що розташовувалися на території Київської митрополії; після цього московський патріарх Нікон оголосив ці міста «канонічною територією» свого правління без схвалення з боку Константинополя та висвятив для них єпископів. Незадовго по смерті гетьмана Богдана Хмельницького, в 1659 році, московська церква попри наявність законного митрополита Київського оголосила Лазаря Барановича «місцеблюстителем» Київської митрополичої кафедри. В 1663 році Москва визнавала Київську митрополію канонічною територією Вселенського патріархату, проте виправдовувала своє втручання в її життя різноманітними оманливими виправданнями. При цьому в різні періоди низка митрополитів Київських (Сильвестр Косов, Діонісій Балабана, Йосиф Нелюбович-Тукальський) обстоювали збереження 700-річної єдності своєї митрополії зі Вселенським патріархатом.

В подальшому московська церква офіційно зверталася до Вселенського патріарха Якова з вимогами відступити їй Київську митрополію, проте отримала категоричну відмову. Таку ж відповідь у 1685 році дістала вимога московського патріарха Іоакима, який заявляв, що Київська митрополія «від початку прийняття православної віри [в Київській Русі] належала до нашого всеросійського престолу». Зрештою, тоді ж московські ієрархи без відома Константинополя самочинно провели елекційний собор, на якому оголосили Гедеона Святополка-Четвертинського, що доводився родичем тогочасному промосковському гетьманові Івану Самойловичу, «митрополитом Київським»: до цієї події був причетний московський дипломат Ємєльян Украінцев. Учасники собору побоювалися переходу під московську юрисдикцію, щоб життя Київської церкви не керувалося чужими для них московськими звичаями.

Невдовзі, в 1686 році, Вселенським патріархом став Діонісій IV. Одразу після цього Москва відправила до Константинополя посольство з метою спонукати його до зречення Київської митрополії на користь Московського патріархату: після того як великий візир Османської імперії та сам Діонісій отримали чималі хабарі, патріарх розіслав відповідні грамоти. За рік відбувся патріарший Собор, який засудив оборудку як акт симонії (хабарництва) та скинув Діонісія IV з патріаршого престолу. Тоді ж гетьман Іван Самойлович, який у 1686 році отримав від Москви за допомогу в підпорядкуванні їй Київської митрополії жалувану грамоту із золотим ланцюгом та діамантові клейноди, за безпідставним обвинуваченням у провалі Кримського походу під проводом московського князя Васілія Ґоліцина був відправлений на заслання до Тобольска, де помер у 1690 році. При цьому збереглися свідчення про те, що Самойлович уживав заходів щодо зупинки процесу втрати Київською митрополією її самостійності: зокрема, він підтримав рішення собору українського духовенства 1685 року, яке висловилося проти підпорядкування Московській церкві, та звернувся до московського уряду з проханням залишити за київським митрополитом усі його права – насамперед право називатися намісником Вселенського патріарха, щоб уникнути розколу в Київській церкві. Тоді ж Самойлович відправив до Москви своїх представників, які наполягали на тому, щоб усі архієреї Київської митрополії призначалися від свого митрополита.

Як у 1679-му, так і в 1685-му роках службовець московського Посольського приказу Ємєльян Украінцев вів таємні перемовини з гетьманом Іваном Самойловичем задля з'ясування його позиції щодо союзу з Польщею та війни з Османською імперією. Брав участь у російсько-польських перемовинах, що завершилися в 1686 році підписанням «вічного миру», за яким Україну було розірвано між Московським царством та Річчю Посполитою. В 1687 році Украінцев брав із Самойловичем участь у Кримському поході, пізніше – в поваленні гетьмана.

В 1924 році Вселенський патріарх Григорій VII видав українським церквам на територіях, контрольованих ІІ Річчю Посполитою, Томос із зазначенням того, що раніше ці церкви входили до складу Київської митрополії й були незаконно підпорядковані Московській патріархії в 1668 році. У документі було зазначено: «Відрив від нашого престолу Київської митрополії відбувся не за приписом канонічних правил».

Лише на початку 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій та Священний Синод Константинопольської православної церкви надали Томос про автокефалію Київської митрополії, яка перед тим на Синоді 9–11 жовтня 2018 року була повернута до юрисдикції Константинополя церкви шляхом скасування синодального листа від 1686 року про її передачу в тимчасове управління Московській церкві. 15 грудня 2018 року на Об'єднавчому соборі українських православних церков було проголошено створення Православної Церкви України (ПЦУ), яку Вселенська патріархія визнала єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії з наданням їй автокефального статусу. Відтак ПЦУ стала 15-ю канонічною автокефальною церквою в якості повноправної та самоврядної адміністративної частини єдиної Вселенської православної церкви без посередництва інших помісних церков.

Антон БОЖУК

_______________________________

Цей матеріал підготовлено за підтримки Фундації Польсько-Німецької Кооперації