Володимир Навроцький: як лікар із Ялти відроджував українську історичну пам’ять у Криму

Майже століття тому, 6 червня 1928 року, в Полтаві народився доктор медичних наук Володимир Навроцький, який був також відомий як краєзнавець та громадський діяч. Свій родовід по материнській лінії професор Навроцький виводив від козака Миргородського полку Петра Бесараба: не в останню чергу цим був продиктований його інтерес до українського козацтва. 

У 1946–1953 рр. Володимир Навроцький навчався в Харківському медичному інституті, який закінчив з відзнакою. Недовго пропрацювавши фтизіатром у санаторії «Шарівка» на Харківщині, в 1954 році, після передачі Криму до складу України, Міністерством охорони здоров’я УССР він був скерований на роботу до Ялтинського протитуберкульозного диспансеру, де зробив перші свої наукові публікації. Відтоді Ялта стала його домівкою до останнього дня. Навіть аспірантура Київського НДІ туберкульозу не втримала його: він перевівся до аспірантури НДІ імені Сєчєнова в Ялті, ставши в 1962 році науковим співробітником цієї установи. Наступного року було захищено дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук на тему «Деякі питання діагностики та особливості перебігу туберкульозу первинного періоду у дорослих в умовах Південного узбережжя Криму». В 1975 році науковець захистив у Москві докторську дисертацію.

За 30 років праці в ялтинському НДІ ім. Сєчєнова Володимир Навроцький брав активну участь у підготовці фтизіатрів і пульмонологів, виступав з лекціями на кафедрі вдосконалення лікарів, входив до комісій з атестації лікарів, керував дисертаційними працями. Науковець був доповідачем на низці з’їздів фтизіатрів і пульмонологів, надаючи методичну допомогу фтизіатричним службам різних країн, на той час окупованих совєтським союзом. З питань діагностики лікування туберкульозу, застосування антибактеріальної терапії, розробок оригінальних методик, нових методів кліматолікування тощо Володимир Навроцький опублікував 200 наукових статей у провідних клінічних журналах різних країн; крім цього, він був автором 10 нових методик. 

Після виходу на пенсію рідкісний знавець кримської кліматотерапії працював у медичному кооперативі, опублікував кілька книг з пропаганди здорового способу життя та застосування природних чинників з лікувальною метою. Крім цього, Володимир Навроцький проводив активну працю зі збереження санаторної мережі Криму для лікування хворих з різних країн: для цього він звертався з численними листами до регіональної та центральної влади. Невтомний активіст входив до президії Громадянського комітету Великої Ялти та до громадської колегії при ялтинському міському голові.

Серед іншого, Володимир Навроцький досліджував життя і творчу біографію низки видатних українців, чиї життя були так чи інакше пов’язані з Кримом. Особливу увагу він приділяв постаті Михайла Коцюбинського, який у 1890-х рр. перебував у Криму, працюючи у філоксерній комісії. Навроцький не лише очолив засноване в Ялті у 2011 році Всеукраїнське товариство пропаганди діяльності і творчості Михайла Коцюбинського, а й ініціював у 2010-х рр. відновлення музею Коцюбинського на однойменній вулиці в Сімеїзі, сприяючи завершенню реставраційних робіт. Музей було відкрито ще в 1968 році в історичному будинку купця Гафурова і закрито в 1999 році.

Також Володимир Навроцький виступив як співорганізатор і учасник I і II науково-практичних конференцій «Михайло Коцюбинський і сучасність», які відбулися у 2011 та 2012 рр. у селищі Сонячногірське (Куру-Узень; нині Ялтинського району АР Крим) у відродженій кімнаті-музеї Коцюбинського у приватній садибі підприємця Редіна – історичній будівлі кав’ярні Факідова, в якій письменник перебував у 1896 році. Саме учасники першої конференції 16 травня 2011 року з ініціативи професора Навроцького взяли участь у відкритті відродженого музею Коцюбинського в Сімеїзі, в історичній будівлі, де письменник мешкав і відпочивав з родиною в 1911 році.

Дискусійним краєзнавчим здобутком Володимира Навроцького стало відшукання ним ще в 1972 році на горі Ай-Нікола поблизу Ореанди так званої козацької віхи – кутого залізного хреста, в основу якого було вмуровано свинцеву таблицю, пробиту в кількох місцях кулями, з майже стертим написом російською мовою в сучасній версії правопису: «Козацька віха, історичний пам’ятник XVII століття».

«[За совєтських часів] я встиг зробити фотографію [хреста], і щойно послав статтю до місцевої газети, хрест повністю спиляли, залишилася тільки табличка, яку мені вдалося врятувати. Організована мною на Ай-Ніколу [в 1990-х рр.] екскурсія членів товариства Т. Шевченка в Ялті під керівництвом Олексія Нирка змогла знайти в кущах лише частину розбитого цементного ложа, куди раніше було вмонтовано табличку», – згадував у 2002 році Навроцький.

Варто відзначити, що місце розташування зруйнованої козацької віхи підказав активіст української громади Ялти, уродженець Волині Руслан Левчук (07.07.1947 - 30.08.1995), який мешкав у Криму з 1964 року й відтоді обстоював права кримських українців на вживання рідної мови та долучався до ініціатив з відкриття в Ялті музею Лесі Українки. 

16 березня 2002 року козацьку віху було відновлено зусиллями ялтинського осередку (куреня) ВГО «Українське реєстрове козацтво» (Володимир Навроцький, до слова, був його старшиною) та освячена. Того дня на урвищі гори Ай-Нікола було встановлено п’ятиметровий металевий хрест з емблемою Війська Запорозького. З часом Володимир Навроцький розробив на гору новий маршрут під назвою «Козацька стежка», а також запропонував посвячувати на ній юнаків у козаки. Цими кроками краєзнавець намагався продовжити лінію своїх досліджень тісних історичних зв’язків України з Кримом, «які виникли задовго до приєднання його до росії, що розсіює пропагандистський, далекий від правди міф про "подарунок", нібито зроблений Україні "п’яним" Хрущовим». Втім, не обійшлося без казусів того часу: участь у відновленні та освяченні пам’ятки брали російські «казакі», з якими було тісно пов’язане «Українське реєстрове козацтво», та клірики московського патріархату. За 12 років значна частина учасників пішла на службу до російських окупантів… 

8 листопада 2014 року Володимир Навроцький помер у Ялті, яка на той час була вже окупована росіянами і якій він присвятив 60 років свого життя.