Блог

Сьогодні виповнилося 10 років від трагічної загибелі українського педагога, науковця, публіциста, громадського діяча Геннадія Михайличенка. 28 квітня він міг би відзначати свій 57-й день народження.

Уродженець Бахмута, нині знищеного та окупованого російськими терористами, свій останній спочинок він знайшов в Ірпені, куди виїхав з Криму разом з родиною після окупації півострова. Тоді ніхто не міг навіть уявити собі, що за кілька років мирне передмістя Києва зазнає страшної ворожої навали, з численними руйнуваннями та відібраними життями.

Несподіваними, на перший погляд, були повороти в житті самого Геннадія Михайличенка. 19-річним хлопцем він здобув фах техніка-технолога вогнетривких матеріалів в індустріальному технікумі тоді ще Артемівська, після чого відслужив строкову службу в совєтській армії. Демобілізувавшись, у 1990 році влаштувався майстром виробничого навчання до ПТУ №111 у рідному місті.

Ймовірно, відновлення незалежності України в 1991 році спонукало змінити рід діяльності й працювати на ниві відродження рідної культури. Того року Геннадій Михайличенко прибув до Сімферополя, де вступив на факультет української філології місцевого державного університету (згодом Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського). У 1996 році він здобув диплом викладача української мови та літератури з відзнакою та почав працювати за фахом в alma mater асистентом кафедри теорії та історії української літератури, паралельно навчаючись в аспірантурі.

Його студентом я був на другому курсі факультету української філології та українознавства ТНУ. Зізнаюся: отримати залік у Геннадія Борисовича було непросто настільки, що на певному етапі навіть виникав острах відрахування. Втім, все-таки вдалося. Вже сьогодні, з позиції університетського викладача, можу впевнено заявити: у своїй праці він був сумлінним і вимогливим настільки ж, настільки й компетентним. Досі пам’ятаю, як на його лекціях не було чутно жодних звуків, крім його голосу: аудиторію він зачаровував своїм спокоєм, витримкою та рівновагою. Короткий період спілкування дав добрий урок на майбутнє.

Тоді, майже 20 років тому, серед нашого потоку були міркування, що Михайличенко зі своєю зовнішністю й харизмою мав би податися не у викладачі, а в кіноактори, грати яких-небудь «серйозних хлопців», або ж секретних агентів. І яким же був подив, коли ми дізналися, що наш Геннадій Борисович… майор міліції запасу (!). Проте служба його, як виявилося, мала знов-таки науковий характер, ще від закінчення аспірантури в 1999 році.

У 2005 році Геннадій Борисович залишив наш факультет і перейшов до Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ, де до 2011 року працював керівником групи зв’язків з громадськістю та міжнародних зв’язків, займаючись проведенням вступних кампаній та іміджевих піар-акцій. З 2011 року викладав у Кримському інженерно-педагогічному університеті на кафедрі української філології. Його загальний стаж педагогічної роботи склав 18 років.

У зросійщеному Криму уродженець так само зросійщеної Донеччини розробляв авторські навчальні посібники з української мови та літератури, викладав навчальні курси «Теорія літератури», «Вступ до літературознавства», «Історія української літератури», «Аналіз художнього тексту», «Сучасна українська мова», «Ділове українське мовлення», «Юридична термінологія», «Українська мова за професійним спрямуванням» тощо.

Край плідній праці в галузі українознавства поклала російська окупація півострова, де учасникові руху «Євромайдан-Крим» і людині з послідовною проукраїнською позицією залишатися було просто небезпечно.

Після свого переїзду до Ірпеня Геннадій Михайличенко став редактором україномовної версії сайту «Крим.Реалії», що став медійною відповіддю на російську окупацію Криму та відповідну ворожу пропаганду, і одним з його авторів, працюючи під ім’ям «Геннадій Борисенко».

Іншою вагомою справою його життя стала медійна ініціатива «Українська мова онлайн для Криму»: за її допомогою він, батько трьох дітей, намагався забезпечити дистанційним вивченням української мови та українознавчих дисциплін школярів окупованого Криму, позбавлених можливості відвідувати подібні заняття у школах. У цьому йому допомагав колишній колега за ТНУ і так само вимушений переселенець Віктор Мержвинський, також мій колишній університетський викладач, учасник російсько-української війни, з яким ми деякий час працювали разом у «Кримській Світлиці», відновленій у Києві. На жаль, про долю Віктора Володимировича нічого не відомо вже понад рік.

3 травня 2015 року Геннадій Михайличенко під час риболовлі на Київщині зачепився вудкою за високовольтні дроти. Все сталося миттєво.

Тоді я ще перебував на окупованій батьківщині, під постійною загрозою. Звістка про загибель давно і добре знайомої, «своєї» людини болісно відбилася на нестабільному психологічному стані, що погіршувався з кожним днем.

Наприкінці того ж року з Криму нарешті вдалося виїхати остаточно – ймовірно, назавжди. І так випало, що на певний час домівкою став Ірпінь. Наступної весни прийшов до Вчителя з квітами в його роковини. Лише кілька хвилин ходи від помешкання…

Тривалий час Геннадій Борисович відстоював українську присутність у Криму – і на півострові, й після вимушеного переїзду. Нема сумнівів: якби нещасний випадок передчасно не обірвав його життя десятиліття тому, сьогодні ми бачили б його серед тих, хто боронить нашу державу від повномасштабної російської агресії. До такого припущення підводять його завзятість і принциповість. Незабутні.