Блог

Антон Божук Дослідник історії українців Криму

05.05.2025, 21:54

«Новий Климент»: на спомин єпископа Олександра Фрізона

Після анексії Російською імперією Кримського ханства, у ХІХ столітті для Католицької церкви на Кримському півострові розпочався новий етап існування. Релігійні громади формувалися за рахунок переселенців-колоністів різного етнічного походження: німців, поляків, чехів, італійців та інших. Їхнє прибуття до Криму було як добровільним, так і вимушеним: зокрема, чималу кількість поляків на півострів було заслано після національних повстань.

Станом на кінець ХІХ століття католиків у Таврійській губернії, до якої входив Крим, загалом налічувалося понад 23 тисячі. Місцеві парафії адміністративно належали до Тираспольської єпархії, яка була заснована у 1848 році і кілька років мала назву Херсонської: 5 з 11 її деканатів розташовувалися на півдні сучасної України, в тому числі й у Криму. Втім, найменування єпархії було номінальним: фактичним її осередком після завершення Кримської війни став російський Саратов, що був «столицею» поволзьких німців. Туди з Санкт-Петербурга переїхав перший правлячий архієрей єпархії – домініканець Фердинанд Кан, етнічний німець родом з Галичини. У 1881 році в Саратові було освячено кафедральний собор в ім’я святого Климента, Папи Римського – покровителя єпархії, який, за переказами, прийняв мученицьку загибель на межі І і ІІ століть в околицях сучасного Севастополя.

Большевицька революція 1917 року стала початком чорної доби для Католицької церкви на теренах колишньої Російської імперії. Зокрема, за результатами «секуляризації» церковної власності Тираспольська єпархія втратила фактично все нерухоме майно: протягом двох десятиліть більшість храмів було зруйновано або перетворено на склади, клуби, кінотеатри тощо. В 1921 році вулицю Католицьку в Севастополі, на якій розташовувався відібраний у парафіян храм, було перейменовано на честь революційного діяча Петра Шмідта. Сотні священнослужителів і тисячі вірян стали жертвами червоного терору. Серед них опинився й апостольський адміністратор південної частини Тираспольської єпархії Олександр Фрізон, якого дослідник історії Криму Олекса Гайворонський (на жаль, нині покійний) свого часу назвав «другим Климентом».

Олександр Фрізон з’явився на світ півтора століття тому – 5 травня 1875 року, ставши найменшою і сьомою за рахунком дитиною подружжя нащадків німецьких колоністів Йоганнеса Фрізона та Єлизавети Шван (один з братів помер за два роки до його народження). В інших джерелах днем народження також може вказуватися 22 січня, а роком – 1873-й. Його прадід по батьківській лінії, мірошник Валентин Фрізон, на початку ХІХ століття прибув з місцевості Сеебак (північний схід сучасної Франції) до поселення Баден у Херсонській губернії (нині село Кучурган Роздільнянського району Одеської області), де й народився майбутній єпископ. Пращури Олександра Фрізона по материнській лінії були переважно вихідцями з Пфальцу (місцевість на південному заході сучасної Німеччини).

13-річним підлітком Олександр Фрізон втратив батька. За п’ять років він вступив до Саратовської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою в 1899 році. Згодом юнак навчався в Німецькій колегії («Collegiumo Germanicum») при Григоріанському університеті в Римі. Повернувшись додому доктором філософії, 22 лютого 1902 року Олександр Фрізон отримав у рідному Бадені свячення з рук правлячого єпископа Тираспольської єпархії Едуарда Роппа і вже наступного дня відправив свою першу месу. Незабаром він був призначений настоятелем храму Небовзяття Пресвятої Діви Марії в Керчі, а в 1904 році захистив у Римі другу дисертацію – цього разу на здобуття ступеня доктора теології.

Протягом 1905 року Олександр Фрізон отримав декілька призначень у Саратові: капелана й секретаря нового правлячого єпископа Йосифа Алоїза Кесслера, канцлера єпархіальної курії, вікарного священника кафедрального собору, каноніка капітулу (члена колегії кліриків при кафедрі), а також професора церковної історії та латинської мови духовної семінарії і виконувача обов’язків її ректора. В 1910 році Фрізон був призначений ректором семінарії, змінивши на цій посаді вихідця з онімеченої польської родини, уродженця Приазов’я Йосифа Крушинського.

Відомо, що молодий священник знав шість мов. Крім рідної німецької, офіційної російської та богослужбової латини, він блискуче володів польською; двома іншими мовами, найвірогідніше, були французька та італійська.

У серпні 1918 року єпископ Йосиф Кесслер, що пішки втік із Саратова від большевиків, дістався Одеси. Туди було перенесено єпархіальний центр та духовну семінарію, яку Олександр Фрізон очолював до 1919 року, доки її не було закрито. Того ж року священник отримав призначення настоятеля храму Успіння Пресвятої Діви Марії в Сімферополі, де ще в 1890-х рр. служив Кесслер. У період 1915–1925 рр. о. Олександр також виконував обов’язки настоятеля парафії в Керчі, де підтримував італійську громаду та був її посередником з консульством Італії. Згодом мав призначення декана Сімферопольского деканату.

На початку 1920-х років Олександр Фрізон, як і решта католицьких священників на підконтрольних большевикам територіях, був позбавлений виборчих прав та зарахований до «нетрудових елементів», що буцімто жили з «торгівлі та експлуатації». Єдиним джерелом доходів для священнослужителів були пожертви парафіян.

Попри своє скрутне матеріальне становище, о. Олександр намагався допомагати не лише духовно, а й матеріально постраждалим від масового голоду, що лютував у 1921–1923 рр. на території Криму та Північного Причорномор’я внаслідок большевицької економічної політики. Крім цього, він звертався по допомогу до вищих духовних осіб Католицької церкви, повідомляючи їм про реальну ситуацію в регіоні. Серед різних міжнародних інституцій, що долучилися до розв’язання катастрофи в Криму, була регіональна філія Папської місії допомоги голодуючим у СССР: Олександр Фрізон не міг залишитися осторонь її роботи.

Втім, у 1923 році совєтська влада вирішила, що кримський священник свою місію виконав: тоді він був уперше заарештований і відбув шестимісячне ув’язнення за буцімто «ухилення від здачі цінностей до фонду допомоги голодуючим». На той час боротьба з голодом велася в тому числі за допомогою конфіскації коштовного майна релігійних конфесій. Того ж року спецслужби змусили сімферопольських євреїв надати католицькій громаді дозвіл на відправлення богослужінь у синагозі, що стояла поруч із костелом: це було умовою збереження юдейської святині діючою протягом певного часу.

Католцький храм (на передньому плані) та хоральна синагога в центрі Сімферополя. Періоду до ІІ Світової війни

У 1925 році о. Олександра знов узяли під варту – за те, що він буцімто побив у костелі дитину (!), проте через брак доказів звільнили за касаційною скаргою з припиненням справи та зняттям обвинувачень.

В 1926 році Олександр Фрізон був призначений Апостольським адміністратором південної частини Тираспольської єпархії, з титулом єпископа Ліміренського та осідком в Одесі: до його душпастирської території, також входили Миколаїв і Херсон та російські Таганрог і Ростов-на-Дону й німецькі колонії в околицях перелічених міст. 10 травня того ж року він таємно отримав єпископські свячення у храмі святого Людовіка в Москві від так само «таємного» єпископа Мішеля д’Ербіньї, посланця Папи Пія XI на території Совєтського Союзу.

В жовтні 1926 року невідомий вірменин-католик привіз Олександру Фрізону до Сімферополя з Москви митру, патерицю та інші богослужбові речі, що зберігала староста храму святого Людовіка Аліс Отт. Їх передав єпископ Пій-Ежен Неве, який так само таємно отримав того року єпископські свячення в 1926 році в Москві від Мішеля д’Ербіньї, з повноваженнями адміністратора католицьких парафій на всій території СССР. Згодом він був змушений вести свою діяльність на території посольства Франції в Москві, а з часом був висланий – як і д’Ербіньї.

Спроби церковної влади та міжнародних місій домогтися для Олександра Фрізона квазідипломатичного статусу в Одесі виявилися безуспішними. Про його єпископську хіротонію стало відомо большевицькій владі. 1 травня 1927 року до його помешкання в Сімферополі прийшли співробітники Державного політичного управління, з офіційною забороною на виїзд із міста, через що єпископу не вдалося стати до виконання обов’язків Апостольського адміністратора; до того ж, за ним було встановлено постійний нагляд. Відтак ці обов’язки виконував згаданий вище о. Йосиф Крушинський, що переїхав до Одеси разом із викладачами та студентами Саратовської духовної семінарії, а після її закриття в 1919 році оселився в «німецькій колонії Карлсруе поблизу Одеси» (?), де служив на парафії. Ще в 1926 році він був призначений генеральним вікарієм єпископа Фрізона, а в червні 1928 року та травні 1929 року безуспішно намагався передати йому повноваження Апостольського адміністратора, при цьому відмовившись від єпископського сану. Останній правлячий архієрей Тираспольської єпархії єпископ Йосиф Кесслер, оголошений у розшук большевиками за те, що піддав анафемі їх та всіх, хто співпрацює з ними, залишив підконтрольну червоному режимові територію ще на початку 1920-х років.

1 серпня 1929 року кримський архієрей був заарештований на місяць і звільнений під нагляд спецслужб. Восени його знов узяли під варту, обвинувативши в «нелегальному» прийнятті єпископського сану та «наданні допомоги білогвардійським військам під час громадянської війни». Після виходу на волю наприкінці 1930 року Олександр Фрізон, давши таємну підписку про співпрацю з НКВС, продовжив служіння на парафії в Сімферополі, опікуючись також вірянами з різних сіл, які зверталися до нього після арештів парафіяльних священників. Крім цього, з 1932 року єпископ періодично виїздив для відправлення богослужінь до Керчі.

У 1933 році Олександра Фрізона вчергове заарештували: цього разу – за обвинуваченнями у «незаконному допущенні неповнолітніх до участі у богослужінні» та в їхньому «розбещенні». Від встановлення совєтської влади священникам під страхом позбавлення волі заборонялося навчати дітей, залучати їх до богослужінь та здійснювати в їхній присутності будь-які обряди. Сам Фрізон писав про свою справу до єпископа Пія-Ежена Неве: «Одна матір привела свого хлопчика до костелу й попросила мене допустити його служити при вівтарі. Я послав його до катафалка дивитися за свічками. Це був єдиний раз, коли він приходив до костелу». Єпископа намагалися засудити за статтею тогочасного карного кодексу, згідно з якою викладання Закону Божого в навчальних закладах каралося примусовими роботами на термін до одного року; на заперечення захисту була єдина відповідь – іншої статті для обвинувачень не існує. Після кількох перенесень судових засідань, справу було припинено, а священнослужителя, фактично й так невиїзного з міста, – звільнено під підписку про невиїзд.

10 або 15 (за різними даними) жовтня 1935 року єпископ Олександр Фрізон був учергове заарештований у Сімферополі разом із матір’ю, яка на той час була у дуже похилому віці (точний рік народження невідомий, приблизно 1840-ві рр.), та племінницею Магдалиною: цього разу – вже за обвинуваченнями у «керівництві філією контрреволюційної фашистської організації римо-католицького духівництва та мирян». При цьому «речовими доказами» стали знайдені під час обшуку кілька доларів США, оголошені «платнею за шпигунську діяльність на користь Німеччини»: сам Фрізон стверджував, що отримав ці гроші від єпископа Пія Неве для потреб бідних і нужденних.

Майже два тижні його утримували в одиночній камері без їжі та сну, вимагаючи зізнань – проте жодного з них не увійшло до всіх 9-ти томів слідчої справи, в яких католицького священнослужителя називали «німецьким пастором». Крім єпископа Фрізона та його рідних, у Сімферополі та інших місцевостях Криму заарештували кілька десятків парафіян: чи вийшов хтось з них на волю – невідомо. Серед них згадується Едуард Фейст, у домі якого єпископ Фрізон, позбавлений доступу до храму, звершував таємні богослужіння.

Репресована племінниця Олександра Фрізона Магдалина Фрізон народилася, як і він, у Бадені. Мешкала в Керчі, у 1925 році переїхала до Сімферополя, де вела хатнє господарство в маленькому помешканні свого дядька-єпископа, в якому також жила одна з її сестер. Відомо, що в 1933 і 1934 роках вона відвозила кошти до Севастополя настоятелеві парафії в ім’я святого Климента Матіасу (Матвію) Гудайтісу, який жив у великій скруті та хворів на сухоти. Крім цього, Магдалина Фрізон кілька разів їздила до Москви за дорученнями свого дядька, зокрема передавала його листи єпископу Пію Неве, від якого отримувала кошти на потреби парафії в Сімферополі. Була внесена до списку осіб, позбавлених виборчих прав, як «утриманка служителя культу».

19 червня 1936 року Олександр Фрізон отримав нове обвинувачення: «У костелі ховав вервиці, хрестики, іконки, паперові медальйони, друковані листки з поясненнями до молитов на вервиці та надруковані латинським шрифтом тексти літаній». У словах про «пекельні полчища», виявлених у брошурі «Розарій Пресвятої Богородиці», слідчі знайшли натяк на совєтську владу. В матеріалах справи заявлялося, що єпископ, «будучи вороже налаштованим проти політичного ладу в СССР, протягом років займався контрреволюційною діяльністю, з метою посилення якої під час виконання релігійних обрядів у селах Криму залучав до контрреволюційної організації осіб з колишніх куркулів, які за його вказівками на місцях проводили контрреволюційну роботу, спрямовану проти заходів совєтської влади». Крім цього, під час попереднього та судового слідства священнослужителя, що майже втратив зір у підвалах сімферопольської в’язниці, змусили визнати себе винним.

У другій декаді вересня 1936 року під час закритого судового процесу єпископ Олександр Фрізон, переведений до московської в’язниці, був засуджений до «вищої міри покарання» з конфіскацією майна. Вирок було затверджено 15 (за іншими даними – 10) квітня 1937 року Спеціальною колегією Верховного Суду СССР. За два дні священнослужитель передав через слідчого до Спецколегії заяву, в якій просив про три речі – побачення з племінницею, що перебувала в сімферопольській в’язниці, повернення відібраної богослужбової літератури та сповідь в отця Матвія Гудайтіса, засудженого в одній справі з єпископом Фрізоном і так само ув’язненого. Всі прохання залишилися без відповіді.

20 червня 1937 року вирок над Олександром Фрізоном було виконано: найвірогідніше, це сталося в Бутирській тюрмі в Москві. Існує також версія, за якою єпископа стратили на знищеному пізніше цвинтарі в Сімферополі, на очах його племінниці – проте це видається малоймовірним. Магдалину Фрізон під час закритого судового процесу, що тривав з 11 по 17 березня 1937 року, було засуджено до 8 років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років та відправлено до Севвостоклагу. З пересильного табору у Владивостоці її було вивезено на Колиму, де вона працювала у швацькій майстерні Магаданського табірного пункту, 7 квітня 1938 року заарештовано в таборі за обвинуваченням в «участі у контрреволюційній групі в’язнів» та відправлено до Магаданської в’язниці, а 11 травня засуджено до розстрілу, який було здійснено 22 травня. За деякими версіями, також було розстріляно й отця Матвія Гудайтіса – можливо, навіть разом з єпископом Фрізоном: достеменно відомо, що севастопольського священника було засуджено до 10 років ув’язнення та 5 років позбавлення громадянських прав, однак інформації про його подальшу долю нема.

Внаслідок сталінських репресій католицька паства Криму, члени якої піддавалися арештам, засланням і стратам, на кілька десятиліть була позбавлена духівництва. Така ситуація спостерігалася практично на всій території СССР, де тривалий час діяли тільки два католицькі храми, в Москві та Лєнінґраді, які формально обслуговували закордонні дипломатичні місії. Станом на 1939 рік на території Тираспольської єпархії не залишилося жодного священника; відтак її діяльність фактично було припинено.

Після ІІ світової війни кримським католикам доводилося сповідатися та причащатися у православних храмах і самостійно хрестити дітей. Принаймні в 1950-х роках відзначалися випадки встановлення контактів зі священниками з Полісся та Поділля. В 1974 році було остаточно знищено руїни костелу в Сімферополі, що межував із хоральною синагогою: рештки обох будівель, зруйнованих ще під час війни, пішли під бульдозер.

Відродження духовного життя кримських католиків розпочалося після відновлення незалежності України в 1991 році. Відтоді в кількох населених пунктах півострова були зареєстровані парафії, члени яких вели активну діяльність щодо повернення вцілілих історичних храмів та побудови нових культових споруд замість зруйнованих.

20 червня 2017 року в Сімферополі, окупованому РФ, на фасаді католицької каплиці, облаштованої у приватному будинку, після пам’ятної меси було урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку до 80-х роковин за єпископом Олександром Фрізоном. Нині Католицька церква проводить процес його беатифікації як мученика за віру.

На старому недіючому цвинтарі Сімферополя нині є кенотаф священнослужителя – могила без поховання. Де єпископ Фрізон знайшов свій останній спочинок – відомо лише Небесному Отцеві, якому він був вірним до останнього подиху.