«Якби це зробили раніше, ми б не втратили стільки молоді» — відверта розмова з Наталією Лютіковою про Крим, війну і відповідальність

-Випадків є багато. Але дуже показовою стала історія одного воїна, яка ще продовжується, але вже дуже близька до фіналу. Його позивний «Дружаня», Володимир Овсянніков, який  був важко поранений в серпні 2023 року.

Володимир спочатку втратив дві кінцівки, а через рік йому ампутували ще одну кінцівку, майже половина обличчя була відсутня -  він втратив ніс, око, кістки середньої зони обличчя. Коли його поранили, до мене звернувся його командир, кримець, мій земляк: «Наташо, у мене є дуже крутий, просто неймовірний воїн, який  отримав надзвичайно важкі поранення.  Я не знаю, чи він виживе, але дуже прошу, допоможи,  надай йому супровід».

«Люди з пораненнями обличчя часто психологічно набагато гірше себе почувають, ніж люди з втраченими кінцівками… Дуже страшно дивитися на себе в дзеркало, бо важко прийняти те,  що ти вже не будеш таким, як раніше. Тому такі поранені сидять вдома замкнені , через що поступово стають невидимими.І тоді держава стверджує, що таких людей немає, або їх мало»

Володя вже два з половиною роки проходить лікування, і за цей період до його відновлення та підтримки долучилася просто неймовірна кількість людей у Львові та Києві. Після завершення вкрай довгого етапу лікування кінцівок, вже рік ми йому поступово відновлюємо  обличчя. З його кісток черепа щелепно-лицеві хірурги та біоінженери з імплантів сформували конструкцію, щоб відновити кістковий рельєф обличчя. Згодом, неймовірна ЛОР лікарка, моя землячка Лейла Омерова, зробила Володимиру ніс і цей прекрасний чоловік став ще красивішим. Наразі чудові лікарі - офтальмологи працюють над відновленням ока.

Стоматологи - ортопеди  буквально днями будуть відновлювати йому зуби, бо вони втрачаються при травмах обличчя. В той же час наш кіборг вже завершує своє лікування в ЛОР-інституті, де йому відновлюють слух на одному вусі.

Володимир вже ходить на протезі, у нього також є електронний протез руки, і  він хоче повернутися до війська. Він вважає, що  може бути корисним як інструктор, як наставник для молодих воїнів. І я впевнена, у нього усе  вийде. Володя неймовірно сильний. Він повний кавалер ордена «За  мужність».

«Як часто буває в Україні -  громадянське суспільство започатковує, а згодом починає приєднуватись  держава»

Ця історія про те, як 2,5 роки заради одного тільки воїна на різних етапах об'єднувалися неймовірні люди, яким раніше з такими викликами ніколи не доводилося стикатися. Але вони знаходили рішення для того, щоб дати йому шанс продовжувати жити і реалізовуватись в цьому житті саме так, як він хоче.

Коли я думаю про те, скільки за одним воїном стоїть волонтерів, лікарів, молодшого персоналу, їхніх рідних, скільки людей, які всіляко підтримують, я знаю —  це наша сила, це дуже потужно.

- Пані Наталя, розкажіть про ідею створення та реалізацію проєкту — «Окупація очима підлітків»?

-Це цікава історія, але ідея виникла не у мене. Проєкт зародився як ідея вчителя історії моєї доньки, Владислава Штегельського.

Він сам з Донеччини, з Мирнограду. У 2014 році йому було 18 років, він був студентом і брав участь в акції протесту в Горлівці проти окупації росією наших територій.

Пізніше, вже будучи вчителем моєї дитини і знаючи, що я з Криму, Владислав звернувся до мене з проханням розказати про кримських татар. Ми зустрілися, і в процесі спілкування я згадала про те, що принагідно  займаюся допомогою молодим людям з Криму, які під час окупації  були підлітками, але ставши вже дорослими, захотіли виїхати звідти. Я тоді робила це для друзів моїх старших дітей, коли ті стикались з проблемою, що їхні батьки в Криму відмовлялись допомагати їм в отриманні їхнього першого українського паспорта.

Молоді люди стали звертались до мене, і я мало-помалу  почала допомагати їм. Саме після тієї зустрічі, Владислав написав мені: «А давайте зробимо проєкт і  назвемо його «Окупація очима підлітків», де поговоримо про те, як це підлітком переживати події окупації».

Мені це одразу відгукнулося, тому що я дійсно багато спілкувалася і спілкуюся з молодими людьми, а також з власними дітьми  про те,  як люди переживають окупацію. Але як на мене, емоційно найуразливішою спільнотою є підлітки, тому що коли ти у підлітковому віці, ти маєш  багато викликів: гормональні зміни, перша закоханість, або навпаки, трагедія, бунт проти батьків, сепарація, зміни у зовнішності, конфлікти, неприйняття, НМТ чи ЗНО, думки про вступ — і тут ось тобі й на… ще щось відбувається.

Сам проєкт має декілька напрямків, але починався він з того, що ми зібрали групу київських підлітків 15-16 років, які брали інтерв’ю у молодих людей 22-23 років з Криму та Донецької  і Луганської  областей. Ті молоді люди були підписані на мене у Фейсбуці і були готові поділитися своїми історіями проживання в окупації, коли вони самі ще були підлітками.

Було взято дуже багато інтерв'ю, більше п’ятдесяти, але реально якісними та змістовними є близько двадцяти. Ми записали їх на відео, потім перевели в текст і, може про це ще рано казати, але я маю надію, що ці матеріали вийдуть в Німеччині  німецькою та англійською мовами  у вигляді збірки, бо вони дуже важливі.

«... емоційно найуразливішою спільнотою є підлітки, тому що коли ти у підлітковому віці, ти маєш  багато викликів: гормональні зміни, перша закоханість, або навпаки, трагедія, бунт проти батьків, сепарація, зміни у зовнішності, конфлікти, неприйняття, НМТ чи ЗНО, думки про вступ - і тут ось тобі й на… ще щось відбувається»

Головне, що ми зрозуміли з аналізу тих відео і  що я завжди транслюю — це хибність наративів про те, що на тимчасово  окупованих територіях, і в Криму зокрема, всі чекали на росію.

Це неправда, бо я там жила і точно знаю, що ніхто її (росію — ред.) не чекав. Коли вона прийшла, вона себе рекламувала не як росію, а як ностальгію за Радянським Союзом, а діти не могли знати, що таке Радянський Союз і не могли на це чекати. Тому звісно, що усе відбувалося  все ж таки за підтримки більш дорослого населення,  причому далеко не всього.

Ці інтерв’ю з молоддю стали дуже показовими. Вони нам розповідали про те, що для них окупація була дуже серйозним шоком, травмою, тому що для них росія була такою само далекою, як будь-яка інша країна — як Польща, Білорусь, Туреччина. І з чого раптом росіяни вирішили прийти і захопити нашу землю? Крім шоку вони відчували шалену несправедливість.

Інше, що травмувало —  це зрада вчителів. Коли вчителі тебе вчили протягом багатьох років, що ти українець, а тут раптом починають говорити, що ти взагалі-то росіянин, це підлітків відвертало, руйнувало їхнє сприйняття світу, в якому вони жили.

Саме з цього зародився цей проєкт. Паралельно я займалася допомогою з документами. В той час до нас звернулася по допомогу дівчина Ксенія, сирота з Севастополя, бо їй відмовляли у видачі першого паспорта (громадянина України — ред.).

На той час вона переїхала до Дніпра  і ми з нашою знімальною групою поїхали туди, щоб зняти про Ксенію сюжет. Ми ходили разом з нею до паспортного столу, міграційної служби і фільмували те, як і чому їй відмовляють у видачі паспорта. На той момент ми почали розголошувати цю тему більш гучно і в медіапросторі, і через написані мною статті, і висвітлюючи це на Кримській платформі.

Ми намагалися і намагаємося на різних майданчиках піднімати питання про те, що процедура видачі першого паспорта  громадянина України молодим людям з окупованих територій не відповідає сьогоднішнім реаліям, і вона фактично не дає змоги отримати їм цей документ, практично  позбавляючи їх права за народженням бути громадянами  України.

- Як саме ви підходили до інтерв’ювання молодих людей з окупованих територій  щодо перебування там? Чи є теми, яких ви уникали?

- Перед тим як починати проєкт, ми консультувалися з психологами, які зазначили, що ми вибрали дуже класну модель для опитування, оскільки ті, хто задавали питання, були дітьми 15 років, а тим, хто відповідав, було по 22-23 роки. Апріорі за ієрархією зростання дитина не може ретравмувати дорослу людину. Тобто діти ставили запитання дорослим, які свідомо йшли на інтерв’ю, розуміючи, на яку тему вони будуть говорити.

Тому ні, у нас не було ніяких табу. Хоча після консультацій з психологами ми пройшли тренінг по наданню допомоги, якщо у людини станеться панічна атака, або вона ретравмується в процесі інтерв’ю. На щастя, нам ці знання не знадобились.

Направду, було дуже пізнавально. Тому що я, як доросла жінка, можу навіть не подумати задати питання, яке дійсно бентежить підлітків. Тому цей формат дуже класний тим, що діти питали про те, що їх цікавить з позиції їхнього віку, про що дорослі можуть і не здогадуватися.

Це якраз зробило ці розмови дуже довірливими та відкритими.  Молоді дорослі з окупованих територій  легко ділилися з дітьми, їм було вкрай важливо розповісти про свій досвід.

Без паспорта, без алгоритму, без підтримки: бюрократичні пастки для проукраїнськї молодь з окупації

- Чи до вас часто звертаються підлітки, які хочуть мати українське громадянство і жити на вільній території? Якщо так, то як саме проходить процес оформлення українських документів молоді?

- Вже не часто. Можливо, кілька людей в місяць.

Якщо говорити про 2016-2017 роки, то  за моїми відчуттями  людей, які були готові виїхати і хотіли би оформити документи, було тисячі. Ближче до 2019-2020 років їх вже було сотні. Коли почалось повномасштабне вторгнення, у якийсь період у людей була потреба виїхати, але вже було не зрозуміло як саме, оскільки з'явилися нові кордони, нові, більш важкі  маршрути.

Раніше можна було просто через КПВВ ( Контрольний пункт вʼїзду-виїзду — ред.) виїхати  напряму до України. А тепер треба перетнути декілька країн, що часто небезпечно, фінансово дуже дорого, і не завжди зрозуміло, який обрати маршрут.

Власне, з цього, як правило, і починається моя консультація. Розумієте, у мене немає офісу чи  представництва; я людина-волонтер, яка в цій темі вже має досвід — як позитивний, так і негативний. Маю конкретні кейси і розуміння що порадити, аби не потрапити в халепу, і щоб було більше шансів отримати документи.

Але я така не одна, існують й інші волонтери. Маю надію, що до них також звертаються.

Але зараз дуже мало звертається людей по допомогу саме через незрозумілу, складну процедуру. Держава ніде не пояснює як правильно це робити, не демонструє свою підтримку.

Людям, які до мене звертались і яким я допомогла, я пропонувала зробити цю проблему більш видимою. Проте, через міркування безпеки, бажання захисту своїх рідних на окупованих територіях, всі відмовлялися. І от саме зараз завдяки Поліні, Дмитру і Артему (Артему я не допомагала, а Дмитру і Поліні — так) з'явився розголос, бо ці молоді люди дуже сміливо розказують про все, що з ними сталося, зокрема вони дуже рішуче говорять про настрої молоді в Криму.

Власне, Поліна, Дмитро і Артем стали голосом молоді в окупації, і мені після перших сюжетів про Поліну одразу стали писати люди не тільки з Криму, а і з інших окупованих територій. Там, де це можливо, я перенаправляю людей до інших волонтерів, які більш компетентні в тих питаннях, за якими звертаються. Когось супроводжую і зараз, наразі ці молоді люди знаходяться за кордоном.

- З якими проблемами найчастіше стикаються люди при виїзді з окупованих територій, оформленні належних документів та перетині кордонів?

- Є декілька пов'язаних з цим проблем. По-перше, немає ніякої інформації  на сайтах наших державних органів, які за це відповідають, щодо отримання та оформлення українських документів, а також того як доїхати, що для цього потрібно, через які кордони рухатись, які існують загрози, чого не можна робити, як себе убезпечити — нічого з цього немає. І через це люди з окупованих територій діють на власний розсуд, або як їм хтось порадив, дуже часто обираючи шлях, який призводить до того, що їхня можливість дістатися на підконтрольну територію України стає доволі примарною.

Отут, як правило, коли їм відмовили вже всі органи, такі як консульства, Представництва Президента, або міграційні служби, і ці молоді люди  вже опинилися в скрутному становищі, вони починають шукати того, хто їм допоможе, і тоді виходять на мене або благодійний фонд «Плахта».

Наступна проблема полягає в тому, що молода людина часто їде просто зі свідоцтвом про народження. Консульство, яке мало би зустріти громадянина України з окупованої території, допомогти йому дістатися на  підконтрольну територію, не видає посвідку на повернення в Україну людям, якщо у них немає  паспорту.

Це така бюрократична пастка. Війна йде 12 років, а в консульствах досі не видають посвідку на повернення, коли у тебе тільки свідоцтво про народження. Ніби це така новина, що у нас на окупованих територіях залишаються неповнолітні діти, які потім стають дорослими і хочуть поїхати сюди (в Україну — ред.). Тобто це досі не врегульовано, і тому консульство відмовляє людям, які не знають, що далі робити.

«…немає ніякої інформації  на сайтах наших державних органів… щодо отримання та оформлення українських документів, а також того, як доїхати, що для цього потрібно, через які кордони рухатись, які існують загрози, чого не можна робити, як себе убезпечити - нічого з цього немає. І через це люди з окупованих територій діють на власний розсуд…дуже часто обираючи шлях, який призводить до того, що їхня можливість дістатися на підконтрольну територію України стає доволі примарною»

Без цієї посвідки можна поїхати через Білорусь. Слава Богу, в останні місяці, завдяки ініціативі  Bring Kids Back на пункті пропуску «Мокрани» – «Доманово»​​ все обладнали для нормальної зустрічі, там консультують і допомагають. І саме в Білорусі нормально працює наше консульство (Посольство України в республіці Білорусь — ред.). Тобто це більш швидкий шлях, не завжди безпечний, але більш-менш зрозумілий. Його фактично називають «зеленим коридором».

Але про це мало хто знає і багато хто їде через Вірменію або Казахстан, і потім там застрягають. Чому? Їм відмовляють в консульстві через те, що не можуть видати посвідку. Як далі їхати? Тому що неможливо дістатися України з Вірменії або Казахстану, не повертаючись в росію.

А вони не хочуть повертатися в росію, бо бояться. Вони вже себе «засвітили» як проукраїнські, бо вони їхали в Україну, про це може бути відомо на якомусь етапі. Вони бояться повертатися, а поїхати шляхом через росію і Білорусь вони вже не можуть, це ризиковано. Єдине - їхати через європейські країни, але вони не можуть поїхати, бо не мають біометричного паспорту.

Залишається єдиний шлях - долетіти до Молдови, до якої можна прилетіти по російських документах і далі якимось чином доїхати до кордону з Україною.

Молоді люди часто обирають Вірменію і Казахстан саме тому, що принципово не хочуть отримувати російський закордонний паспорт, а туди можна приїхати і по внутрішньому. І ситуація складається критична, коли важко допомогти. У Поліни була власне така ситуація.

Ще один важливий момент щодо Вірменії і Казахстану. Попри політичне напруження з росією, їхні спецслужби все одно співпрацюють з російськими.

Коли Поліна заїжджала до Казахстану, вона про себе заявила як про біженку з росії, і не приховувала своєї позиції. Тобто, представники Казахстану знали, що вона не підтримує дії російської влади, що вона з окупованої української території і їде за українськими документами. І це було ризиковано, бо в таких випадках невідомо, чи передадуть цю інформацію спецслужби третіх країн російським чи ні.

«Війна йде 12 років, а в консульствах досі не видають посвідку на повернення, коли у тебе тільки свідоцтво про народження. Ніби це така новина, що у нас на окупованих територіях залишаються неповнолітні діти, які потім стають дорослими і хочуть поїхати сюди (в Україну - ред.)»

Крім того, довге перебування у Вірменії або Казахстані без повних прав і важелів захисту своїх прав і свобод — це додаткові ризики.

Тому вкрай важливо, щоб цей маршрут для проукраїнської молоді проходив максимально швидко, без проблем і за повної підтримки нашої держави. І щоб ця підтримка була настільки потужною, щоб той «коридор» створював тільки бажання пройти його, а не навпаки, уникнути цього.

Проте, навіть це не найскладніше. Найважче — це приїхати в Україну і пройти процедуру ідентифікації, довести, що ти це ти. Наші процедури передбачають, що для цього має бути присутній хтось із батьків, мама або тато, або, в крайньому випадку, хтось із сусідів. Причому, в міграційній службі є внутрішні вказівки, що це має бути хтось із сусідів, що проживає не далі 500 метрів.

А ми ж говоримо про тих молодих людей, у яких батьки проти того, щоб вони себе ідентифікували українцями, отже, вони відпадають, виключаються зі списку свідків. Інші свідки, які могли би засвідчити особу, такі як друзі, вчителі, однокурсники, однокласники, сусіди, які живуть далі 500 метрів — не підходять. Я це проходила. Найстрашніший випадок був, коли дівчинка 13 місяців чекала паспорта, маючи свідком свою вчительку, з усіма підтверджуючими про це документами, а їй відмовили в отриманні паспорта — це просто жахливо.

Цей процес складний і непевний — виїжджати в іншу країну, розбиратись з консульствами, невизначений час жити в очікуванні документа. Поліна так жила в Казахстані кілька місяців, Дмитро жив 2 роки у Вірменії — у всіх різні ситуації. А потім ці юнаки та дівчата їдуть в Україну і чекають тут 2-3 місяці, поки їх перевіряють.

Добре, коли у них є свідки, відео, коли хтось може прийти у відділення міграційної служби та підтвердити їхню особу. А от коли свідків немає, неясно як довго це триватиме. Можна намагатись через суд чи в іншій спосіб підтвердити свою особу, але скоріш за все нічого не вийде.

І увесь цей час треба десь і за щось жити. Але людина не може отримати роботу, бо у неї немає паспорта. Ти — ніхто. Ти фактично безхатько. Людина з блакитним папірцем, зі свідоцтвом про народження. От саме таким людям я і допомагаю.

- На вашу думку, що мали б зробити наші органи державної влади аби допомогти людям, які виїхали чи збираються виїхати з окупованих територій без належних документів?

- Я просуваю свою думку про те, як процедура засвідчення особистості має бути організована, і її підтримують правозахисники, які також працюють в цій сфері. Ми вважаємо, що це можливо зробити правильно і належно.

Єдине, що дещо запізно. Якби це зроблено було багато років тому, ми би не втратили стільки молоді.

Треба, щоб було єдине вікно, в яке молода людина може дистанційно звернутися ще перебуваючи в окупації, або якщо вона виїхала за кордон. Там має бути можливість подати своє свідоцтво про народження та інформацію про своїх батьків, а також про людей, готових засвідчити її особистість.

Ці дані можна перевірити в українських реєстрах за день-два. Чому? Тому що сучасна Україна – це доволі технологічна цифровізована країна.

І я впевнена, що Мінцифри (Міністерство цифрової трансформації України — ред.) нам би в цьому допомогло. Тому що існує багато відкритих та закритих реєстрів, якими користуються спецслужби та які треба задіяти. І вони можуть підтвердити фактичне існування цих людей до окупації, що ці особи вели діяльність, платили податки, отримували соціальну допомогу, певні документи тощо.

Уся ця інформація є в реєстрах. Біда в тому, що ні міграційна служба, ні консульство, ніхто інший цього не робить.

«Якби це (належна процедура засвідчення особистості — ред.) зроблено було багато років тому, ми би не втратили стільки молоді»

Вони перевіряють тільки реєстр виборців, в якому, як правило, немає батьків цих дітей. Тому молоді люди постійно отримують відмову. Через що моє бачення таке – єдине вікно, куди звертається той, хто хоче виїхати і де також перевіряють людей, готових засвідчити цю особу.

Потім людина отримує попередню згоду на отримання документа на повернення і визначається, в якому консульстві його отримати.

Їде, отримує і вирушає до України, де її очікує вже спрощена процедура ідентифікації. Бо фактично превентивно її вже перевірили, просто тепер треба, щоб свідки вийшли на зв'язок з міграційною службою, чи з іншим органом, який буде цим займатись, і підтвердили свою особу та засвідчили особу людини, яка звернулась за допомогою.

Це може зайняти до тижня при належній організації.

- Чи окупанти моніторять пересування людей, які намагаються залишити захоплені ними населені пункти?

- Я не хочу недооцінювати ворога, але за моїми спостереженнями, сказати, що вони там всіх відслідковують, я не можу, масово так точно ні. Можливо російські спецслужби будуть це робити, якщо хтось засвітився, приверне увагу, перебуваючи на окупованій території, чи його хтось здав. Тоді людина може потрапити під нагляд. Але, як я бачу, в росії дуже сильно розмежовані зони відповідальності їхніх спецслужб між різними регіонами. Наприклад, якщо людям вдалося виїхати з Криму в Краснодарський край, там вже їх можуть і не переслідувати.

Проте хотіла би зауважити, що у юних людей може не бути достатньо досвіду і розуміння, щоб маскувати свої погляди. А в окупації потрібно це робити, там не можна активно проявляти свою лояльність до України. І тому вони часто роблять помилки, зберігають в телефонах якісь небажані фотографії, жовто-сині прапорці, або недостатньо чистять переписки. І ця помилково залишена інформація при перевірці російськими чи іншими прикордонниками може викликати питання та створити небезпечну ситуацію.

На жаль, багато молодих людей в Криму за ці роки окупації через відсутність чіткого допоміжного алгоритму з боку України не змогли скористатись можливістю отримати свій перший паспорт, а зараз вони вже створили там свої власні родини, інколи це родини з громадянами російської федерації. В них можуть вже бути діти, вони самі можуть працювати в державних органах окупантів, бо потрібно заробляти на життя.

І ці люди вже не поїдуть до України через ймовірні побоювання, що тут їх не приймуть і будуть вважати зрадниками. Хоча в душі, може бути, вони дуже сильно хотіли би поїхати до України, і досі себе асоціюють, ідентифікують українцями. Але життя триває і вони вже не можуть це здійснити. Нічого не поробиш.

Те, що ми не дали їм цю можливість, це наш серйозний прорахунок як держави, я так вважаю.

- Чи траплялися на вашому досвіді випадки, коли  російська окупаційна влада шантажувала  родичами людей, які виїхали на підконтрольні Україні території? 

Щоб шантажували родичами – ні, але після виїзду приходили до родичів.

Можна сказати, що у половині випадків, коли стає відомо, що молода людина виїхала до України або до Європи задля оформлення українських документів, то до членів родини доволі часто приходять і проводять профілактичні розмови, створюють незручності. Самі родичі напевно не знають, слідкують за ними чи ні. Це спричиняє напругу всередині родини, і , звісно, не сприяє комфортному перебуванню.

А щоб когось заарештували чи повели на допит, в моїй практиці такого не було.

- Як ви гадаєте, чи правильно роблять ЗМІ, розголошуючи історію і місцезнаходження молодих кримців, що виїхали до неокупованої України? На думку спадає історія Поліни, яка подолала три країни, аби потрапити до Києва. Чи доречно розголошувати  інформацію про її поточне перебування?

- Це дуже хороше питання. Ще до історії Поліни одна дівчинка погодилася на сюжет лише із закритим обличчям, але той сюжет так і не вийшов. Інша дівчинка, яка була сиротою, у якої нікого не було в Криму, погодилась на розголос від відчаю, бо їй не видавали паспорт, і тільки висвітлення ситуації у ЗМІ допомогло.

Випадок Поліни один з перших. Розумієте, сумніви були і у мене, і у інших правозахисників та юристів, з якими ми консультувалися на шляху її пересування до підконтрольної території. Ми постійно радились, як бути.

Усіх турбувало питання, чи доречно Поліні так гучно виходити і заявляти про себе? Чи це для неї особисто не створить небезпеку? Ми його проговорювали, воно є і в переписках. І я не можу сказати, що це безпечно.

Я думаю, що це небезпечно для Поліни, але вона доросла людина, це її усвідомлене рішення. Ми говорили з нею про це. Вона ризикнула не заради себе. Адже їй би паспорт і так видали, бо поки вона їхала, ми вже стільки всього задіяли і зробили, причому, не виставляючи публічно її ідентифікаційні дані.

Але і вона, і Дмитро, і Артем, і інший, ще один Дмитро — вони це роблять заради того, щоб бути голосом тих, хто залишився. Роблять усвідомлено та розуміючи ризики. І вони дійсно зараз дуже сильно ламають російську пропаганду, створюють їй перепони. На них багато підписано молодих людей з окупації, які пишуть їм, потім пишуть мені. Які замислюються.

А якщо нам зараз вдасться ще спростити процедуру, то це взагалі може стати доволі хорошим інструментом залучення молоді сюди. І не тільки сюди, а і підключення молоді, яка перебуває в окупації до допомоги Україні.

Отже, це дійсно небезпечно, але ці юні кримці це розуміють та приймають саме таке рішення, рішення дорослих людей, громадян України.

Навіть, ще не отримавши паспорт громадянки України, Поліна вже повела себе як громадянка України. Відповідально і водночас сміливо.

- Якими проєктами ви плануєте займатися у майбутньому? Чи вони стосуватимуться Криму?

- Я ніяких проєктів на майбутнє не планую. Я поки що буду займатися цими двома проеєктами, доки моя допомога буде потрібна та доки держава не візьметься робити те, що має робити. Я дуже хочу, щоб цей день настав і мені не потрібно було б долучатися до цих питань.

Але я хочу вам сказати, про що я мрію. Коли Крим буде деокупований, а він буде деокупований, я в цьому не сумнівалась жодного дня і жодної хвилини, і я дуже надіюся і вірю, що буду на той момент ще у віці розумової і фізичної активності.

Мені дуже хочеться, щоб це сталося якомога скоріше, щоб я мала змогу жити на два дома -  у Києві та в Криму.  І я мрію хоч щось зробити в Криму. Не знаю, чим я буду займатися. Це прийде, я впевнена, світ підкаже. Буду робити щось, що змінить Крим і зробить його більш українським. Хочу принести туди Україну. Можливо, це буде якийсь культурний проєкт, або робота, пов’язана з молоддю, чи викоріненням ворогів.

Насправді, мені все одно чим займатися. Я навчуся усьому, чому завгодно, аби принести користь державі і саме в Криму. Це моя мрія.

- Пані Наталіє, ви працюєте з благодійними проектами, а ще й опікуєтеся двома дітьми з Херсонщини, хоча самі маєте чималеньку родину. Як Ви загалом встигаєте це все? Що Вами рухає?

- Трошки уточню: двома дітьми з Херсону і дівчинкою з Криму. В мене троє дітей під опікою і троє дітей я народила.

Це таке питання, яке мені часто задають. На нього є дві відповіді. Перша відповідь - я насправді нічого не встигаю. Але з іншого боку, я лукавлю. Правильна відповідь така — я хочу і я встигаю. Все, що я хочу, я знаходжу можливість зробити.

«Коли Крим буде деокупований, а він буде деокупований, я в цьому не сумнівалась жодного дня і жодної хвилини…я мрію хоч щось зробити в Криму…Буду робити щось, що змінить Крим і зробить його більш українським»

Життя прекрасне, але воно не таке довге. І мені подобається його жити на повну, і жити не марно. Мені подобається робити все для того, щоб вранці прокидатись і, дивлячись на себе в дзеркало, не відчувати сорому за ще один прожитий день.

Пафосно, але я так вважаю. Просто беру і роблю.

                                                          Інтерв’ю підготувала Поліна КОСТІНА

___________________________________

Також читайте:   Лише тоді в моїй свідомості відбулася чітка ідентифікація, ким або чим є росіяни, ким є я…, - Юрій Черкашин, військовий ЗСУ, колишній очільник відділу нагляду з питань захисту прав громадян та інтересів України на тимчасово окупованій території півострова Крим