На цій світлині проєкт Сімферопольського українського дитячого садка, який мав би з’явитися та функціонувати при Навчально-виховному комплексі «Українська школа-гімназія». Ескізний проєкт дуже красивої споруди для дошкільнят і першокласників. Сімферополь, та й інші міста, такого ще не бачив: надзвичайно проста і красива споруда з зеленим дахом, на якому розміщені сад рослин і спортивні майданчики (автор проєкту дитячого садка – архітектор Степан Лапичак – ред.).

У 2013 році в міській раді Сімферополя вже почалася підготовка рішення про виділення коштів на проєктні роботи. Адже міська влада знала, що українська гімназія переповнена -  при нормі 720 учнів в ній навчалося 924 дитини, а кількість бажаючих потрапити до україномовної школи не зменшувалася.

Російська збройна агресія 2014 року поставила жирну крапку на подальшому розвитку української гімназії та й загалом україномовної освіти в Криму.

Українська гімназія пройшла 17-річний шлях становлення. Він був дуже непростим - на межі можливостей. Але спільними зусиллями було зроблено, здобуто дуже багато.

Наразі української школи немає, але вона вписала свою яскраву історію в освіті України.

Про становлення україномовної освіти, про створення єдиної україномовної школи у кримській столиці говоримо з директором (з 1997 по 2014 рік) НВК «Українська школа-гімназія» м. Сімферополя Наталією Руденко.

Пані Наталя, розкажіть як створювалася школа з українською мовою навчання? Які були тенденції? Як вдалося вирішити питання приміщення для школи?

Були постійні звернення щодо будь-якої ситуації, яка стосувалася вирішення проблемних питань української школи. Листи писалися у великій кількості: їх ініціаторами була я, як директорка школи, батьки учнів школи, піклувальна рада, різні українські громадські інституції. ЇЇ існування, розвиток були на мою думку вкрай важливими. Адже, як вам сказати, - втілювалась така ідея, що гімназія є рушієм не просто освітніх змін в провадженні української освіти, а рушієм того, що українська освіта - це галузь державної політики.

За українську гімназію воювали усіма засобами: листи писали постійно, дружили з ким могли, аби досягти результату. А чому дружила з усіма? Тому що, постійно побивалися, що треба підтримувати і розвивати українську школу, бо ми з дітьми як отой «циганський табір» безкінечно переїжджали. У перші роки існування української школи мені з приміщенням допомогла співпраця з Володимиром Кравченком, він на той момент очолював Міністерство архітектури та будівельної політики Автономної Республіки Крим. Одного раз він каже мені, що треба шукати для школи гарний дитячий садок. Я відповіла, що вже знайшла таке приміщення, і ми зустрілися на території садочку. Пам’ятаю цю зустріч як зараз. Володимир Кравченко стояв у дворі на території садочка, я вже до нього підійшла і тут виходить завідувачка і починає нас розпитувати: «Ково ви сдєсь іщетє, кто вам нада?». Він не став представлятися, і звісно не став говорити про мету візиту, сказав що ми просто чекаємо ще одну людину.

Одним словом, після того як ми оглянули цей садочок, такий собі Єфанов, зараз вже не згадаю як його звали,  він представляв комуністів Криму. Так от, цей комуніст Єфанов оприлюднив у місцевій кримській газеті статтю назва якої звучала приблизно так - «Учителя Пєтлюровци». Зміст цього матеріалу був наступний: ми (представники української громади, вчителі української школи – ред.) як вороги ходимо по Сімферополю, літаємо як птахи хижі, видивляємося де і що забрати, тому всі вже бояться появи представників української гімназії. І ось вони вже були в садочку, вже приглядаються.

Ми відреагували на цю статтю: батьки учнів нашої гімназії написали тодішньому очільнику комуністів Криму Лєоніду Грачу лист в дуже різких оціночних тонах. Зараз згадую це все і думаю звідки стільки сміливості взялося.

Пригадую як у 2003 році обговорювалася регіональна гуманітарна програма по впровадженню української мови в школах Криму. Українство Криму (представники української громади Криму – ред.) її сприйняло дуже погано, бо там було тільки прописано, що українську мову впроваджувати по бажанню учнів, але при наявності необхідної бази для навчання, при наявності підручників, тощо, - тобто при тих умовах, яких ніхто не забезпечував. Оце таке рішення, ви ж розумієте, що це рішення ні про що. Воно було направлено не на впровадження української мови, а на те, щоб нічого не змінювалося в освітньому полі Кримського півострову.  

Коли ви ходили і шукали місце, де буде гімназія, - це був початок боротьби за нормальний освітній простір для дітей. А де саме та у яких умовах в перші роки існування гімназії проходило навчання дітей?

Ну, у нас така різноманітна історія. Перший рік ми були в приміщенні, яке розташовувалося навпроти першої гімназії м. Сімферополя. У цій будівлі до нас була вечірня школа, а до того там знаходилася церковно-приходська школа при німецькій кірсі.

Приміщення старовинне, красиве, але воно таке старе було, на другому поверсі як батут хиталися підлоги, коли йдеш.

Тоді ж, в перший місяць існування нашої гімназії, у вересні 1997 року до нас приїхав Петро Петрович Кононенко, директор Науково-дослідного інституту українознавства МОН. Також у проміжку 1997-98 рр. українську гімназію відвідали В’ячеслав Чорновіл з Лесем Танюком і Юрієм Ключковським - члени Народного Руху України. Вони активно підтримували і допомагали у становленні школи з українською мовою навчання, лобіювали питання запитами народних депутатів України, були зі мною на зустрічах з представниками кримської влади.

Свого часу Міжнародний фонд «Відродження» оголосив конкурс з написання проєктів, які зокрема були направленні на розвиток української освіти в Криму. Написали проєкт, захистили його і отримали першу фінансову підтримку фонду. Нам виділили дуже велику суму як на той час  - це 90 тисяч доларів,  але потім цю суму зменшили втричі, бо тоді гімназія розмішувалася в дуже маленькому приміщенні, і там нереально було витратити таку суму. Також в рамках цього ж конкурсу ще отримали підтримку школи з кримськотатарською мовою навчання в Криму.

На той час, ми були в епіцентрі уваги, багато до нас приїздили, - навколо української гімназії почалося таке кипіння, яке вийшло за межі Кримського півострову. Приїздив до нас і Олесь Доній, він тоді відвідав усі школи, які виграли гранти від фонду. І мені переповіли, що Доній на засідання фонду «Відродження» в Києві сказав про українську гімназію – це найкраще, що підтримує фонд «Відродження» в Криму. На момент реалізації проєкту наша гімназія була в найгірших умовах. Але що йому сподобалося, - це те, що він відчув «дух нашої української гімназії». Саме тому підтримав наш проєкт і нам виділили 30 тисяч доларів.

На ці кошти придбали багато оргтехніки, створили міні копіцентр, на той час такої техніки в Криму школи ще не бачили. Ми тепер могли самі себе забезпечувати якісними роздатковими матеріалами, друкувати буклети, брошури тощо. Ми стали більш мобільні в плані комунікації, бо вже мали і телефон/факс - найнеобхідніше. З наявністю хорошої техніки у нас робота вже піднялася на інший рівень. Зокрема, це дало нам можливість займатися популяризацією української гімназії, залучати нових людей для підтримки. 

Відношення до нас було все-таки непросте, було складно. Боротьба була постійна. Знаєте, от як ніби весь час проти течії пливеш. Наприклад, школа відкрилась, а меблів немає. Це я говорю про 1997 рік, перший рік нашого існування. Мені ж треба учнів набирати, а приміщення не укомплектоване елементарними речами для навчання.

І який вихід ви знайшли, як вирішували цю проблему?

На початках, коли ще не було оргтехніки, я купила дукарську машинку і по вечорам друкувала оголошення про потреби, а потім їх розвішували. Також їздила по школах, просила, у кого там є якісь зайві меблі. Мене заводили в підвали, де були списані страшні меблі, їх нам і віддавали. Я привозила в школу ці меблі, а потім отримала ще й проблему, коли до нас прийшла перевірка по майну. Такі перевірки проходили щороку і вони тоді сказали: «А что ви нам показиваєте? У вас сказка должна бить, а ви нам какоє-то старье ободраноє показиваєте». А що вийшло, я не мала адміністративного досвіду роботи, лише вчительський, от і попідписувала із завгоспом так як нам сказала бухгалтерія акти приймання-передачі, а там була вказана вартість цих меблів не на момент списання, а на момент їхньої купівлі. От вийшло, що ми привезли до школи старе, страшне майно, а за паперами вони коштували як нові.  Події для мене розгорталися дуже погано, бо це стаття і навіть можна було отримати термін. Мені пощастило, бо організував цю всю роботу з перевезенням меблів один з батьків нашого учня. І він надав детальне письмове пояснення звідки ці меблі завозили, з яких шкіл, які люди, якою машиною тощо. Потроху напруга навколо мене спала.

Це був далеко не єдиний випадок, коли я попадала під «роздачу».  Займаючись розвитком гімназії, захистили також не один проєкт, який давав нам можливість існування і розвитку. От після реалізації чергового проєкту мене викликали до прокуратури. Ви знаєте чого? Бо по проєкту мені була передбачена велика сума гонорару. А я її не взяла. У мене було бажання розвивати гімназію, робити  славною, відомою, переможницю і все. Тому я на ці гроші запросила десь з тридцять директорів Криму на семінар. Українських шкіл наприкінці 90-тих тоді ще особливо на півострові не було, то поприїздили з російськомовних шкіл ті, хто хотів. З Києва приїхало три людини – директор, педагоги, які виступали перед кримськими директорами. Семінар тривав два дні і саме за гроші з гонорару була змога оплатити всім дорогу, харчування, проживання в готелі для киян.

У прокуратурі мені заявили, що це не цільове використання грошей, тому у мене тепер будуть проблеми. Як вони зазначили під час розмови: «у вас не має в проєкті семінару, на який ви зібрали директорів і запросили для виступу киян». На що я відповіла, що це мій особистий гонорар і я його витратила як вважала за потрібне. Мені відповіли: «Надо било деньгі получіть і тратьтє потом налічниє». Я сказала, що про цей нюанс не знала нічого, вважала їх своїми і все витратила безготівковим платежем на семінар, що власне підтверджували бухгалтерські документи. Ну, одним словом, покрутили-повертіли та й зняли свої претензії, тим більше, що це не були бюджетні кошти.

Хочу зауважити, що все, що ми робили, яку б активність не проявляли, все що організовували, - це весь час було «на нервах», завжди в очікуванні якихось перевірок, викликів у відповідні органи, тощо... 

Як зароджувалася ідея створення української школи? Хто був носієм цієї ідеї? Що спонукало почати цей процес? Адже підтримки в Криму цьому процесу на рівні влади, держави не було взагалі.  Чи було підґрунтя для створення українських шкіл?

Так, підґрунтя було – прийшов 1991-й рік, Незалежність України. А на дворі вже був 1997-й, і ми як би так сказати, свого не «наїлися», ми хотіли України, ми хотіли більше українського, ми це вивчали, з'явилися книжки, ми їх читали…

А ми - це хто?

Це група людей-однодумців, ми почали потроху вже збиратися, гуртуватися, ходили до Павла Власенка в «Просвіту» (голова міської організації «Просвіта» імені Тараса Шевченка - ред.), яка знаходилася в Будинку офіцерів на Пушкінській. Поступово почали в інших школах відкриватися класи з українською мовою. Активісти Кримської республіканської організації «Товариство української мови імені Тараса Шевченка» Алла Петрова із Олександром Польченком сприяли відкриттю класів з українською мовою навчання в сімферопольських школах №3, №10, №29, №33, у той же час я у 21-й сімферопольській школі набрала клас. Відкриття класів з українською мовою навчання не мало масового характеру, але процес вже почався і дедалі бажаючих віддавати своїх дітей ставало все більше. Ми вже почали жити своїм життям, дихати своїм рідним повітрям у цих класах, на своїй роботі. Вже було відносно багато місць, де намагалися спілкуватися рідною українською мовою, і ми це розвивали.

Ви відчували спротив процесу українізації? В чому він виражався?

Спротив був. Згадую один епізод: голова сімферопольської «Просвіти» Павло Власенко біля виконкому у Сімферополі підняв український прапор і його після того сильно побили, а місцеві «казакі» прив’язали його до дерева навіть була спроба його підпалити.

Але процес рухався далі...

Хочу розповісти про ще один факт, він був на рівні ейфорії. Це вже був 1999 рік, приміщення у нас немає, гімназія так і знаходиться у старій непридатній для навчанні будівлі. Так от директорів сімферопольських шкіл збирає на нараду управління освіти міста.  А тоді були якраз зміни: до влади в Криму прийшли комуністи, очільником яких був Леонід Грач. 

В управлінні освіти повідомити, що школи повинні вийти на першотравневу демонстрацію: «Ідьом всє с краснимі флажкамі». 

На демонстрацію нас вийшло досить багато: учні від п’ятого класу і до випускного та вчителі. Нам треба було, щоб нас було багато. Ми йшли по центру міста та несли в руках українські прапорці, портрети Тараса Шевченка, а також В’ячеслава Чорновола, він був членом Піклувальної ради нашої гімназії, за два місяці до того він загинув у автокатастрофі, співали українські пісні – все було добре. 

До мене під час ходи підійшов якийсь генерал міліції і сказав: «Ви не волнуйтесь, ми сейчас вас будемо по бокам охранять, что би всьо било спокойно і нормально». 

Рухаємося ми далі, а попереду нашої колони йшов статний під два метри ростом нацгвардієць із величезним прапором України, і позаду колони нашої гімназії теж замикав нацгвардієць,  до нас їх відрядив Віктор Шевченко, один із керівників Нацгвардії в Криму. А потім я вгледіла, що збоку, де всі глядачі були, стоять мої батьки, а на одязі нагороди, бо вони ветерани Другої світової війни. Я їх відразу в колону нашу завела і також поставила попереду. Це знаєте який захист був... 

І от наша колонна почала заходити на площу Лєніна, що біля Українського драматичного музичного театру та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а там на трибуні головний комуніст Криму Леонід Грач виступав.  І тут ми, а нас багато, вливаємося на цю площу з жовто-блакитними прапорами, портретом Чорновола. І в цей момент Грач питає у того хто стоїть поруч: «Кто ето?», я цей момент пізніше побачила на відео. Поки ми заходили на площу, одна частина присутніх на заході нам аплодувала, а інша викрикувала негатив на нашу адресу.

Але щоб там не було, під час ходи ми відчули ейфорію – це був стан особливого піднесення.

Чим для вас закінчилося таке «зухвальство»? Адже по іншому кримські чиновники не могли це розцінювати…

Звісно, що потім почалися розборки зі мною. Мене викликали в Міністерство освіти і науки, молоді та спорту АР Крим, потім в управліннях освіти м. Сімферополя, де ставили одне питання: «Хто мєнє разрєшіл ето дєлать? Вот єті всякіє портрєти, банєри…». Я їм тоді відповіла: «А які у вас можуть бути питання з цього приводу. Адже ми несли портрети героя України, голови Піклувальної Ради української гімназії, народного депутата України (В’ячеслава Чорновола – ред.) Які питання, я не розумію?». Наша колонна несла не лише портрети Чорновола, ми ще зробили банери з  написами «Ми гордимся вами вєтєрани», нам треба було балансувати, бо всім же ж було зрозуміло, в яких умовах ми знаходимося… Також діти несли банер з написом «Українській гімназії – нормальне приміщення!» та «Українській мові – державну підтримку!».

У когось це була першотравнева демонстрація, а у вас, вочевидь, це був маніфест…

Так, це був наш маніфест, ми хотіли щоб всі знали, що українці в Криму є, і що Крим -  це Україна. І що треба припинити нас не помічати. 

Ви розумієте, ми по факту не стільки українську освіти в Криму робили, ми через цю освіту Україну в Криму робили.  Особисто я завжди говорила, що хотіла зробити україномовну освіту, українську мову рушійним фактором державної політики в Криму.

Ви взагалі розуміли, коли рухали оцей процес створення української гімназії, що це буде дуже не просто?  Чи можливо спочатку ви думали, що Крим це ж все таки Україна і тому, які тут можуть бути проблеми?

Так, на початках я так і думала. Є ж держава Україна, які можуть бути питання чи перепони. Потім, у мене ж було багато учнів, у мене не було ніколи малої кількості учнів в українській гімназії.  Якби ви бачили, перше вересня 1997 року, коли гімназія відкрилася, оце перший рік, коли я ще, не маючи досвіду адміністратора, не була навіть завучем, а була вчителькою, що приймає директорство школи, якої немає. Колеги-директори мені почали розповідати, що  у школі має виявляється перебувати постійно представник управління освіти і допомагати  мені. Але в нашу школу на етапі формуванні та вирішення величезної кількості проблем, зокрема і адміністративних, ніхто з управління освіти не приходив і нічим не допомагав. Деякі колеги-директори відгукувалися на мої прохання про допомогу і ця підтримка нормально сприймалася.

В перший рік відкриття нам вдалося в маленьке старе приміщення набрати 430 дітей. До нашої гімназії в Сімферополі на навчання діти їздили з Бахчисарая, з Перевального з інших населених пунктів, діти навчалися у дві зміни. Важко було, але діти, їх батьки, вчителі вистояли і пройшли ці випробування. І от що цікаво, що в гімназії навчалися не лише етнічні українці, хоча вони превалювали, але були і представники інших національностей, зокрема росіяни.

А що казали батьки про свій вибір привести дитину в українську школу?

Одні казали: «У нас є держава, і ми хочемо, щоб діти наші були в державі й щоб у них все було добре в цій державі». Пригадую, що були й інші аргументи: «Ви знаєте ім так нравятся рєклами на украінском язике. Дєті потом виходять во двор і расказивают іх друг другу». Тобто причини були різні, але вони всі стимулювали батьків приводити дітей до української гімназії.

Дітей пішло до нас багато, і це вже стимулювало нас писати багато листів-звернень, аби  вирішувати проблеми з приміщенням, матеріально-технічним забезпеченням, тощо. І якось поступово питання почалися зрушуватися з місця. До нас в гімназію почали приїздили багато особистостей з Києва, спочатку були Кононенко, Чорновіл, а потім інші. Але саме головне – це віра людей. Тому що, що таке чотириста тридцять учнів? Це ж за ними скільки мам і тат, а скільки дідусів й бабусь? Це зовсім інші цифри. І це ж підтримка, це ті на кого можна опертися. 

Як вдалося з першого року набрати не клас, не два, а фактично повноцінну школу?

Аби максимально поширити інформацію про набір дітей в українську гімназію, я не лише на красивих папірцях оголошення друкувала, а звернулася до ТРК «Чорноморка», директорки пані Тетяни Красікової. Де та сміливість взялася? Мені правда один із моїх помічників створення гімназії казав, що я виглядала перелякано, але я цього внутрішньо не відчувала. Директорці телерадіокомпанії розповіла, що ми створюємо українську гімназію і нам потрібна їх підтримка. Нам було необхідно, аби вони у себе на радіо і ТБ запустили оголошення про набір дітей. Треба віддати належне нам пішли на зустріч і зробили просто чудове, талановите оголошення.  А ще цей мій прихід на «Чорноморку» переріс у співпрацю. На їх прохання ми щотижня готували для ефіру україномовну програму. Одним словом рекламували гімназію, де могли, використовуючи різні майданчики.

Ось цей період становлення, коли ви в старому приміщенні, яку підтримку отримували від місцевої влади? Як вони взагалі на вас реагували?

Мені було дуже цікаво займатися тим, що я робила на початках ще не будучи директором, але вже розуміючи і відчуваючи реалістичність її створення. Я багато з ким  тоді комунікувала, розпитувала, цікавилася думкою. І от зайшла якось в Міносвіти Криму тоді там такий собі Петренко працював, вже помер, і от він мені каже: 

«Вообще чєм ви знімаєтесь. Дєті к вам не пойдут, учітелей ви нє найдьотє». А начальник управління освіти Сімферопольської міської ради мені заявив наступне: «Ви набєрьотє сто чєловєк, а ми вас нє откроєм».

Ну, а коли настало перше вересня 1997 року у коридорах та класах української гімназії «яблуку ніде було впасти»: класи переповненні дітьми, а коридори батьками. В цей день до нас на уроки завітала начальниця управління освіти міста разом з міністром кримським. Пам’ятаю як вона постійно повторювала міністру, щоб він не хвилювався... Тобто було вже чого хвилюватися, тому що люди показали, що їм треба, оце важливо. Що таке я, я так, інструмент, а от те, що люди відгукнулися і показали важливість, потребу та необхідність української освіти - це вже інша справа.

Як я вже говорила раніше, у перший рік відкриття гімназії до неї було набрано 430 учнів. Приміщення в яких займалися діти – це прохідні класи, один туалет на таку кількість учнів, їдальні взагалі не було. Нам треба було рухатися далі, аби створити дітям належні умови навчання. Листами-зверненнями «закидували» кого могли, писали всі – я, батьки, піклувальна рада гімназії, українська громадськість.

Згодом влада придумала нам віддати садочок, мовляв це буде краще, а це ніяк не краще було, бо садочок був розрахований на вісім груп.  Але от зараз собі думаю як я тоді могла на це все погодитися? Напевно думала, що це краще ніж стара школа при кірсі. 16 серпня 1998 року мені сказали переїжджати в цей садочок, а з 17 серпня готувати приміщення до першого вересня. Їдальні немає, бо в садочку їдять в групах, ціла купа туалетів, для школи такої кількості не потрібно було, вузькі коридори, вчительської не має.

Ми почали ламати стіни: з туалетів зробили їдальню, з однієї групи зробили бібліотеку, приміщення для директора і секретаря виділили одну невеличку кімната – це була страшна  тіснота. Ну якось ми втиснулися туди з нашими дітьми і вони вже мали змогу ходити в одну зміну. Але пройшов ще один рік, дітей стало ще більше і діватися владі нікуди, їм довелося для наших початкових класів віддати одне крило першого поверху Сімферопольської школи № 27. Потім нам ще в одному садочку дали кілька приміщень, бо діти продовжували до нас йти  - ми вже розміщувалися в трьох приміщеннях, а діти продовжували до нас йти.

Зі спортзалом у нас теж були проблеми. Поки було тепло на вулиці, то діти ходили на спортивний майданчик інтернату, що був поруч садка. А коли зима, то за домовленістю із залізничниками дітей возили в локомотивне депо, де був спортзал. У мене була закріплена людина за дітьми, які мали відвідувати спортзал, вона відповідала за їх безпеку, бо щоб дістатися залу треба було пройти поряд з залізничними коліями. Всі це знали, і в тому ж управлінні освіти, і мені ніхто ніяких зауважень не казав, робили вигляд, що в українській гімназії все добре, проблем нема.

Гімназія відчувала проблему нестачі україномовних викладачів-предметників?

Звісно так, бо звідки було ті кадри брати: місцеві вузи готували тільки вчителів української мови та літератури, а предметників ніхто не готував українською, все російською.

Нам бракувало істориків, біологів тощо. Я зверталася до тодішнього ректора Таврійського національного університету Багрова листами, але він мене ігнорував. Тоді я зробила запит на надання публічної інформації, аби змусити його відповісти швидко відповідно до закону про звернення громадян. Але ця відповідь була ні про що: проводиться якась позастудійна робота зі студентами українською мовою. 

Тобто вирішувати питання навчання вчителів предметників для українських класів, шкіл він не збирався?

Ні. З його боку це був просто саботаж. Мені доводилося самій вирішувати кадрові питання, шукати вчителів за межами півострову. Пам’ятаю як знайшла вчительку у Львові, потім знайшла для неї житло в гуртожитку, але вона, на жаль, втекла. І що тут зробиш? Ви ж не будете тримати людину, вона вільна вибирати те, що для неї краще.

Нове приміщення, нові перспективи, плани

Пані Наталя, розкажіть як ви отримали нове приміщення для української школи-гімназії?

Вочевидь - це диво. Хтось напевно дійшов розумом, що все таки треба вирішувати кардинально питання з приміщенням. Викликає мене до себе Сергій Куніцин на нараду, де були також присутні представники науково-дослідного інституту «КримНІІпроєкт» та різних будівельних організацій. На цьому засіданні повідомляють, що вже почалася робота над проєктом будівництва гімназії (автор проєкту гімназії – архітектор Анатолій Гончаров – ред.) і мені дали доручення надати опис того, що я хочу бачити.

Я завжди багато чого хотіла, тому вирішила написати все по максимуму, адже була переконана, що все рівно цього не буде. І от диво, все, що було написано, все те і відбулося:  басейни, студії на мансарді, танцювальний та два спортивних зали, прекрасні класи, замкнене надзвичайно зручне приміщення у вигляді кола. Прекрасний внутрішній дворик в італійському стилі.

Весь цей процес з будівництвом гімназії рухався досить швидко. Вочевидь ситуація про  жахливі умови, в яких змушені були навчатися діти української гімназії дійшла до Президента України Леоніда Кучми. Це ж був сором і вже далі тягнути і не помічати нас, і наших проблем місцева влада вочевидь не могла. Ну от уявіть, діти сидять в класі, а парти стоять прямо під дошкою, туди ледь міг всунутися вчитель, аби щось на ній написати. За партами сиділи по чотири дитини, при цьому двоє спиною до дошки, бо по іншому просто ніяк було розміститися.

Відсутня вчительська, немає де перевіряти зошити, вчителі були змушені стояти в коридорі і чекати закінчення попереднього уроку, щоб зайти на свій. Ось так вона накопичувалася ця критична маса невдоволення і це дійшло до влади, що так не може тривати далі.

І що цікаво, що люди, які іронічно сприймали нашу гімназію на початку, особливо перший рік. Розумієте, я бачила цю іронію в усьому. Пригадую як за порадою  Петра Петровича Кононенка завжди використовувала будь-який майданчик, аби говорити про гімназію. І от, коли про неї говорила, то іронія читалася на обличчя тих, хто був присутній на заходах, навчанні, семінарах: це були і колеги-директори, і місцеві представники влади, представники КРІППО (Кримський республіканський інститут післядипломної педагогічної освіти – ред.) тощо.

Але потім всі ці люди з «іронічним сприйняттям» привели до нашої української гімназії своїх дітей отримувати україномовну освіту. З часом і відношення до нас змінилося, добре стали ставитися. Ну, тому що, в принципі, нас захищає наша професійно зроблена робота.

Вочевидь ви змогли стати кращими з кращих, тому і іронія зникла, а замість того з’явилося бажання вести дітей до гімназії…

У мене підхід в роботі був цікавий, нестандартний. От на самих початках, коли гімназія була лише в мріях, і коли я чула від управління освіти, що ми і сто дітей не наберемо, я почала думати над тим, де я обов’язково знайду дітей.  Хто у нас самий дисциплінований  - звісно військові. І тому перше, куди я пішла  - штаб корпусу ЗСУ і до Національної гвардії в Криму.

Мені зібрали офіцерів повний зал і я розказую їм про школу, яку я хочу, про яку мрію, але якої в реальності ще не має. Я це все говорю, а сама собі думаю: «Боже, яка смілива і що я роблю? Люди приведуть дітей і що вони побачать…». Тобто мій виступ тоді був на межі фолу, але часу вже багато пройшло від тоді, тому може це зараз сказати. У мене просто була мета – мені треба, щоб дітей привели до української школи.

І ви знаєте, саме цікаве, що все тоді сказане про школу-мрії через сім років (1997 – 2004 рр.) стало реальністю. Для створення повноцінної україномовної школи в Криму – це ще не так багато часу пішло.

Як я вже наголошувала раніше - стоси написаних заяв, листів, звернень, якими ми «засипали» місцеві органи влади, законодавчі та виконавчі гілки влади Криму, лист-звернення до тодішнього Президента України Леоніда Кучми. Не знаю чи він його особисто бачив, але ці всі листи накопичувалися і перетворилися на такий собі «сніжний ком». І от ми отримали результат - лист щодо будівництва української гімназії: Януковичу до виконання, Медведчуку на контроль, підпис Кучма.

Ви вже в новій гімназії – це новий етап. Як цей період від 2004 до 2014 року розвивався навчальний заклад? Чого досягла гімназія?

Приміщення маємо, боротьба вже відходить, а далі починається пошук того найкращого, що є в освіті України. Моє завдання як директора - створити умови дітям і вчителям та спокій батькам відносно збереженості дітей. І мені треба було знайти найкраще, що є в українській освіті і пошук почався. Мене запрошують в елітний партнер-клуб, де зібралися кращі директори ліцеїв та гімназій України, спілкування з ними було безцінним. У них на досить серйозному рівні була поставлена робота: свій чіткий план діяльності, зрозумілі цілі та кроки досягнення. Діти, вчителі нашої гімназія і я відвідували їх освітні заклади, переймали досвід. Вони декілька разів також приїздили до нашої гімназії.

Разом з ними створили у 2013 році проєкт, який би прекрасно мав би лягати в контекст державної політики щодо розвитку держаної мови. Називався цей проект «Від мови рідної до мови загальнодержавної». Писала його я, а здійснювала патронатний супровід президент партнер-клубу, лауреат Державної премії в галузі освіти Ганна Сазоненко, тобто ми працювали в співавторстві.

За цим проєктом ми повинні були показати максимально привабливу українську освіту, яка вона є.  Були туди включені максимально позитивні і успішні, цікаві люди в Україні, які мали приїхати з материка та зібрати на базі нашої гімназії педагогів та психологів з усього Криму і не лише, а й з деяких регіонів України, і поділитися з ними найкращими практиками, найкращим досвідом. Також планувалися навчання для директорів. Звісно, що на це все потрібні були га тай час чималі гроші – 50 тисяч гривень. Одним словом, коли проєкт був написаний, я його направила листом до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, аби отримати підтримку місцевих депутатів. Кримський парламент у свою чергу дав вказівку Міністерству освіти і науки автономії перевірити/оцінити цей проєкт, а міністерство спустило це все на КРІППО, останні перевірили його, схвалили та затвердили. І таким чином  Верховна Рада АР Крим виділяє на реалізацію цього проєкту 50 тисяч гривень, тоді кримський парламент очолював Анатолій Гриценко.

Все, що ми зробили, реалізуючи цей проєкт було дуже потужно: найкращі вчителі України проводили відкриті уроки у нашій гімназії. Вони демонстрували унікальний підхід до дітей, до викладення матеріалу. Пам’ятаю, як на математиці одну задачу розв’язали 25-ма способами. Вчителі на тому, що оточувало нас у гімназії, пояснювали складні теми – це було неймовірно. Основний принцип, якому ми вчилися – треба все, що ти говориш пропускати через себе і тоді воно стає зрозумілим.

Пригадую один цікавий момент як роботу нашої школи-гімназії оцінили гості з росії. Гімназія стала дуже популярною, тому гостей було чимало. Одного разу її відвідали двоє вчених з лабораторії «Школа будущєго» російської академії педагогічних наук. Вони сказали: «В своєй лабораторіі «Школа будущєго» ми такой школи прідумать нє смоглі».

Ви по факту різними проєктами, впровадженням найкращих освітніх українських новації «затягували» Україну з материка в Крим…

Так і є.  Існує така програма, що направлена на розвиток особистості. Я якось зібрала батьків і кажу їм, хочете зробимо з ваших дітей президентів, та кого хочете – для цього є розроблені методики, технології – ми реально можемо це зробити.  Це програма розроблена Валерієм Киричуком, доцентом кафедри психології управління Державного університету менеджменту освіти.

І що цікаво, Тетяна Умріхіна, міністр культури АР Крим на той час, виступає під час одного публічного заходу і жаліється, що от у нас в Криму діти тікають зі школи, багато правопорушень серед школярів. А в нашій гімназії ніколи не було правопорушень, у нас був дуже гарний мікроклімат. Я пишу їй у відповідь на цей виступ, що наша українська гімназія володіє такими-то програмами, методиками розвитку дитини і надаю опис Киричука, які результати від впровадження цих методик можуть бути.  Реакція Умріхіної на мою ініціативу була в принципі передбачуваною – нам цього не треба. Власне кажучи, про всі проєкти чи програми, які ми реалізовували в гімназії, завжди повідомляли, зокрема управління освіти м. Сімферополя чи то кримське міністерство освіти. Була надія, що це ще комусь треба, окрім нас.

Я пригадую українську традицію, яка з’явилася в Сімферополі незадовго до окупації - хода звіздарів. Ви до появи цієї різдвяної традиції маєте пряме відношення…

Я побачила в газеті «День» фотографію і статтю про те, як у Львові святкують Різдво і власне про саму ходу звіздарів. Мене це вразило і я собі подумала: «Це як же так, у Львові є, а в нас нема. В Сімферополі це теж має бути!».

Далі була комунікація і пошук майстрів, які роблять різдвяні звізди. В березні домовилася з майстрами, що вони приїдуть до Сімферополя в жовтні і почнуть навчання для дітей з вироблення різдвяних зірок. Ми розробили методички, закупили весь необхідний матеріал та інструменти і майстри разом з дітьми почали працювати. Було цікаво те, що під час роботи над створенням звізд, діти наочно бачили як на практиці використовується математика – бо без неї нічого не вийде. Ще був один важливий момент, така праця дуже гарно вплинула на дітей, бо телефонували батьки і розповідали про позитивні зміни.

Як виникла ідея винести це свято за межі гімназії?

Так це і була наша мета – винести свято за межі закладу, вивести його на вулиці Сімферополя, показати як це відбувається на материковій частині України, популяризувати наші традиції.

Якою була реакція сімферопольців на звіздарів, український традиційний одяг, українські колядки?

Дуже гарні реакції були. Але хода – це далеко не все. Все починалося на передодні 7 січня. Звечора частина дітей, які вчилися співати на два голоси колядки, батьки, які хотіли разом з дітьми колядувати, збиралися у школі і ми їхали на вечірню службу до владики Климента в нашу українську церкву Київського патріархату, що в Сімферополі (ред. нині - митрополит Сімферопольський і Кримський ПЦУ Климент).  Він нас чимось обдаровував та благословляв колядувати. Це було дуже гарно і святково, на службі колядники стояли із різдвяними звіздами, колядували разом з усіма. 

Після того у нас була традиція відвідувати з колядою тих, кому хотіла заколядувати. Коли ми під'їжджали до потрібного будинку, виходили не під під'їздом, а за метрів 100 від нього і йшли до під’їзду співаючі колядки і так співали до потрібної нам квартири, ну і в ній звісно теж колядували господарям. Сусідські двері відчинялися, людям було цікаво, що це таке – всі реагували дуже позитивно.

Були випадки, коли під час таких колядувань нам на вулиці траплялися українці, бігли за нами, дітей грошима обдаровували. Люди були дуже раді, видно було, що вони приїхали з материка і сумують за таким святкуванням, їм бракувало України в Криму.

Період окупації

Пані Наталя, тепер хочу перейти до теми окупації півострову. Що відбувалося у вашій школі на початку цих подій? Що відбувалося з вами, з педагогічним колективом? Як люди реагували, що вас вразило, здивувало?

Це для мене неприємна тема. Пам’ятаю, що це був дуже важкий період. Він по-різному сприймався людьми, такими як ми він сприймався дуже важко.  У нас був свій майдан (ред. рух «Євромайдан-Крим»), ми туди ходили висловити свою позицію.

Я пам'ятаю як нас директорів шкіл зібрали у лютому 2014 року. Мета зборів -  дати відповіді на питання, які стосуються роботи з дітьми. Тоді я задала питання фахівцям-правникам: «Чому порушується закон, чому людей, які приймають участь у Євромайдані,  забирає міліція, а тих, кого потім відпускають, вони страшно побиті? Адже є свобода висловлення думки, участь у мітингах. Як таке може бути?» Боже, що тут почалося після мого питання. У приміщені піднявся просто дикий крик.  Тоді я зрозуміла, що з такими думками та питаннями я одна, серед тих директорів не було жодного мого однодумця.

А що вони кричали?

Навіть не згадаю, бо це був якийсь суцільний дикий крик. Я так зрозуміла, що їх вивело із  рівноваги саме питання - воно їм явно не сподобалося.

Можу сказати, що з подібною реакцією колег-директорів я вже стикалася ще задовго до 2014 року.  У нас гімназія, коли ми вже були у новому приміщені, стала як «прохідний двір». Якісь комісії, чи просто відвідини посадовцями різних рівнів, треба було все кидати і бігти їх водити, показувати, розповідати, приймати  - це все без плану, як сніг на голову. От якось не заплановано до нас привели вчителів фізкультури з усього Криму, вони були в цей час на курсах підвищення кваліфікації в КРІППО, поговорити. Я ж давай їм розказувати, показувати. Поділилася з ними цікавими матеріалами про Україну професора Дробнохода - це доктор наук, геолог. І раптово якийсь крик піднявся. Я була ошелешена. Звідки це? Чому? Я не чекала, я просто розгубилася.

А що визвало таку реакцію?

От що про Україну добре говорю.

Давайте знову повернемося до теми перших місяців окупації. Що у вас в колективі відбувалося?

В колективі нічого я не помічала такого. Пам’ятаю як мені сказали, що одна вчителька викинула книгу Тараса Шевченка при дітях у кошик. Але інформація не була підтвердженою, і я цього не бачила.  Загальна атмосфера - всі ніби заклякла і чекали мовчки, що далі буде. Найбільше чекали, що Київ скаже, тобто чекали на реакцію керівництва у Києві.

Коли ви остаточно зрозуміли, що українська гімназія не буде існувати?

Мене запрошували на аудієнцію до Владіміра Константінова (ред. був головою Верховної ради АР Крим, після окупації очолює окупаційний парламент Криму) п’ятого березня, але я не пішла.

Вам говорили, що буде предметом розмови під час зустрічі?

Ні, просто запросили, але я зрозуміла про що буде йти мова, тому не пішла. Я для себе прийняла рішила, що працювати не буду, маю тільки допрацювати до кінця навчального року, аби видати дітям атестати, і все. Але мені і цього не дали зробити - 10-го квітня звільнили.

З вашого складу вчителів всі залишилися працювати і далі? Чи були такі, які пішли після окупації?

Зміни в гімназії почалися тоді, коли я пішла, бо поки я там лишалася нічого по суті не відбувалося. Всі трималися, робили свою роботу. Ніякої радості в колективі від окупації я не спостерігала, крім чуток з книгою, про що я вже говорила.

Мені розповідали, що вчителі десь через рік після окупації приходили до гімназії у вишиванках - одягли до якогось свята. Нова директорка гімназії (Валентина Лаврик нині очолює окупаційне «міністерство освіти і науки, молоді та спорту Республіки Крим» - ред.) їх викликала до себе і заставляла писати пояснення. Одна з вчительок розвернулася і пішла – відмовилася писати.

Діти теж одягали вишиванки, жовто-блакитні стрічки собі вплітали у волосся і раділи з того, тішилися. Деякі діти спротив свій  або ж не сприйняття того, що відбувалося висловлювали, зокрема через татуювання – робили собі татуювання із зображенням українського герба і так ходили. Але це все вже відбувалося без мене, бо зі мною якось нічого не мінялося, українськість в стінах гімназії відчувалася.

Ми ще в гімназії у березні 2014 року провели захід до 200-річчя Шевченка. Мене, до речі, двічі звільняли. Поясню чому так… Я запросила на святкування ювілею Тараса Шевченка народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, українського кобзаря, лірника Василя Нечепу. Це був дуже символічний потужний концерт в гімназії, він багато розповідав цікаво, грав, співав – у нього неймовірний голос.

І з цього концерту почалася перша спроба мого звільнення. Тому що кобзар під час свого виступу нібито закликав людей виходити на Майдан. Ми записали цей концерт весь. Цей запис прослухали на той час ще в Міністерстві освіти і науки, молоді і спорту  АР Криму, в управління освіти м. Сімферополя.  І ніхто нічого такого там не почув в чому мене намагалися звинуватити. Розповідаючи про себе зі сцени, Василь Нечепа сказав, що виступав на Майдані, потім в Московському університеті, а ще там і там, власне, на тому й все.

Щоправда в міністерстві мені поставили питання, чому я не запрошую кримських виконавців, а лише з України. Я їм відповіла, що хочу, щоб були найкращі, які є носіями мови, носіями духу України. В нашій гімназії в різні часи виступали такі відомі виконавці як Степан Гіга, Василь Зінкевич, Раїса Недашківська, Анатолій Паламаренко. Я намагалася, щоб діти в Криму більше розуміли і знали державу, в якій вони живуть. Одним словом тоді, в березні я втрималася, але не надовго.

Після того як мене в квітні звільнили, частина вчителів допрацювала навчальний рік і почали звільнятися та виїздити з окупованого Криму. Знаю багатьох таких і сьогодні вони тут на материку живуть, є і ті, що по сусідству зі мною. Ми спілкуємося, дружимо. Заступників всіх моїх так само звільнили. Там зараз інші люди працюють, інша школа. Від української гімназії нічого не залишилося.

Яка доля шкільної бібліотеки, українських підручників? Щось знаєте про це?

Мені сказали батьки, що підручники з гімназії завантажили і кудись вивезли. Куди, що далі з ними сталося не знаю. Та й ті, з ким мала можливість спілкуватися, теж про це нічого не знають.

Бібліотека в гімназії була особливим місцем, її наповненості приділялося дуже багато уваги. Ми закуповували чималими партіями книги у Києві, Львові – нас у цьому підтримували благодійники/меценати. Книги возила машинами і мішками в потязі – всяке було. Тому у нашій бібліотеці були, не побоюся сказати, шикарні книги. Там в гімназії і моя особиста бібліотека була, я книги з дому приносила і за власні кошти їх купувала.

Ви не застали той період, коли змушували директорів шкіл міняти таблички на школах і заклеювати герб України, прибирати українські прапори...

Ні, я особисто не застала. Ви знаєте, у нас в гімназії прапори стояли якийсь час на початку окупації – це прапор України, кримськотатарський і нашої гімназії. Ще також в фойє був великий портрет Шевченка, а над ним ще один прапор України і напис: «Я з вами». Діти дуже любили там фотографуватися, але особливу популярність у них ця фотозона отримала під час перших місяців окупації. До речі, діти слідкували, пильнували, щоб прапори ніде не поділися.

В цей період до нас приходила Міністр освіті науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим Наталя Гончарова (ред. - зрадниця у 2014 році очолилиа окупаційне так зване міністерство освіти Республіки Крим) розпитувала дітей, куди вони будуть вступати, дуже  тішилася, коли хтось говорив, що в Росію, в Пітер.

Пані Наталя, ви очікували, що українську гімназію знищать?

Ніколи не очікувала.  Але з березня 2014 року я вже не думала, що вона буде. До того, коли почалося захоплення Криму, я все рівно була впевнена, що все для гімназії буде добре, бо була держава Україна - це вселяло впевненість, навіть думки такі в голову не приходили. А потім стало зрозуміло, що ми там нічого не значимо, з нами ніхто не рахуватиметься - все вирішать за нас. Начальник управління освіти Сімферополя Тетяна Сухіна на нарадах директорів казала: «Люді рєшілі на рєфєрєндумє. Люді рєшілі».

 Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

«Поїздки до інших країн - в Росію і Туреччину – це не політичне питання, а тут з України в Україну - політичне питання», - Світлана ФУРТ

Української освіти в Криму хотіли ті, хто відчував себе українцем, - Ольга Шарагіна

Становлення української школи в Євпаторії та створення повноцінного освітнього простору тривало шість років, - Ольга Тимошенко

Проблеми становлення україномовної освіти в Криму до окупації: причини та наслідки 

Провідники злочинної політики окупаційного режиму в освіті на ТОТ АР Крим: «заступники міністра освіти»

Лінгвоцид української мови в окупованому Криму: злочин проти ідентичності