02.06.2026, 12:27

УПЦ КП в Криму 25 років тому: битва за право на існування

25 років тому, в травні 2001 року, парафіяни кафедрального собору Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) в ім’я святих рівноапостольних князя Володимира та княгині Ольги в Сімферополі виграли чергову битву з регіональною владою за свій храм, якого та намагалася їх позбавити.

Кафедральний собор святих рівноапостольних князів Володимира і Ольги Кримської Єпархії ПЦУ

17 травня під час сесії Верховної Ради АР Крим розглядалося питання про безкоштовну передачу управлінню Кримської єпархії (УПЦ КП) приміщень, у яких розташовувався кафедральний собор, а також інші культові й адміністративні споруди управління, на 50 років. Ситуація ускладнювалася тим, що на ці ж приміщення претендував республіканський фонд державного майна.

Напередодні, 16 травня, в соборі відбулося богослужіння, під час якого парафіяни зверталися до Бога з проханнями «напоумити кримських депутатів» у цьому питанні, яке зрештою було розв’язано позитивно, 53 голосами «за» при кількох «проти». Відзначалося, що «русская община Крыма» під час голосування бойкотувала прийняття будь-якого рішення.

Втім, на цьому конфлікт не було вичерпано, оскільки керівництво фонду держмайна (І. Атласов, В. Косачов та ін.) відмовилося виконувати рішення ВР АРК про передачу приміщень єпархіальному управлінню: фонд не лише не оформив і не видав єпархії необхідні документи, а й розпочав оскарження рішення регіонального парламенту в прокуратурі. Крім цього, під час «перехідного періоду» фонд передав в оренду Хмельницькій кондитерській фабриці понад 350 кв. м першого поверху будівлі, в якій розташовувалися єпархіальне управління та кафедральний собор, за 460 гривень (на той час – майже 87$) на місяць. Пізніше єпархіальне управління отримало листа від корпорації «Імперія» з вимогою виділити в постійне користування земельну ділянку, на якій розташовувалися приміщення єпархіального управління та кафедрального собору, для організації ринку господарчих товарів.

При цьому в публічній комунікації фонд держмайна, слідом за регіональними ЗМІ проросійського спрямування, вдався до дискредитації УПЦ КП, називаючи її «організацією, яка за канонами православ’я не має нічого спільного зі Святою Церквою», її діяльність – «лжепатріотизмом, замішаним на націоналізмі», а правлячого архієрея, єпископа Сімферопольського і Кримського Климента – «озлобленим на всіх і все добродієм».

У той же час, 24 травня, у День слов’янської писемності та культури, воєнізована охорона намагалася не пропустити парафіян севастопольської громади в ім’я апостола Андрія Первозванного УПЦ КП патріархату на чолі з архімандритом Паїсієм (у миру – Олександр Дмоховський) до Свято-Володимирського собору на території музею-заповідника «Херсонес Таврійський», оголосивши їх «відлученими від церкви». Відтак браму довелося відчиняти силою.

Іронія долі полягала не лише в тому, що собор на той час відновлювався під патронатом президента Леоніда Кучми коштом держави (фінансування здійснювала Київська міська державна адміністрація), а й у тому, що донедавна о. Паісій протягом двох років був його настоятелем, у статусі клірика УПЦ Московського патріархату. До кліру УПЦ КП він був призначений дещо більше ніж за місяць до інциденту в Херсонесі. 

Формально причиною розриву з УПЦ МП стала співпраця з виховним відділом ВМСУ та проведення на його прохання богослужіння українською мовою. Тим часом севастопольська парафія УПЦ КП, зареєстрована ще в червні 1995 року, на той час проходила кола перереєстрації в комітеті у справах релігій міської державної адміністрації, яка чинили в цьому всілякі перешкоди.

Під стінами собору громада почала правити молебень, який перервав нещодавно призначений від УПЦ МП настоятель собору о. Іов (у миру – Роман Бородулін) у супроводі трьох ченців, які, за свідченнями очевидців, «брутально лаялися та погрожували о. Паїсію розправою». Парафіяни взяли під охорону настоятеля, який завершив відправу словами: 

«Славімо Бога й Україну рідною мовою». 
При виході з території заповідника на парафіян напали фанатично налаштовані провокатори, які погрожували «окропити землю кров’ю х*хлів та бандерівського попа». На жаль, у подальшому для громад УПЦ КП в Криму подібні інциденти були непоодинокими – як до, так і після російської окупації півострова.

Антон БОЖУК, дослідник історії українців Криму

Розгорнути більше...