Створення філії Київського національного університету культури та мистецтв (КНУКіМ) у Сімферополі на початку 2000-х років стало однією з небагатьох системних спроб України застосувати «м’яку силу» на півострові. Як заснування Кримського університету культури, мистецтв і туризму (КУКМІТ) вплинуло на підготовку кадрів для курортної індустрії, чому освітня інституція перетворилася на гуманітарний анклав для місцевих українців та які уроки цієї культурної інтеграції є критично важливими для майбутньої деокупації Криму — читайте у нашому ретроспективному аналізі.

Поява філії київського університету культури в Сімферополі могла розглядатися не лише як символічний «захід» провідної української гуманітарної інституції до Криму, а й створення локального осередку підготовки кадрів для української культурної сфери а також спроба сформувати нове середовище працівників культури, медіа та туризму вже в українському контексті.

КНУКіМ у той період активно розширював мережу регіональних філій по Україні, однак кримський напрям мав окрему не лише інфраструктурну, а й навіть політичну вагу – тим паче, що для кримських українців, які фактично перебували на півострові в ситуації культурної меншості у власній державі, присутність будь-якої значної української інституції мала не лише символічне, а й навіть психологічне значення. Подібні структури створювали локальний простір для української мови в освіті та мистецтві, давали можливість місцевій молоді не виїжджати заради здобуття освіти до Києва чи інших регіонів України, а також ставали майданчиками для культурних заходів – фестивалів, концертів, творчих конкурсів тощо. Це було наочним підтвердженням того, що Крим – не «окремий світ», а частина українського культурного простору.

Варто визнати, що українська гуманітарна політика в Криму до його російської окупації була непослідовною і часто слабкою. Втім, відкриття інституцій на кшталт філії КНУКіМ було класичним елементом державної «м’якої сили» – передусім через молодіжне середовище, а також через освітні та культурні практики та формування локальних еліт.

Крім цього, розвиток напрямів туризму, готельно-ресторанної справи, сценічного мистецтва та культурного менеджменту відповідали економічним потребам регіону. Відтак відкриття філії КНУКіМ мало не лише ідеологічний, а й практичний вимір – у плані підготовки кадрів для туристичної індустрії, створення сучасних мистецьких програм, а також інтеграції кримських студентів у всеукраїнські освітні мережі.

Попри символічне значення, українські освітні й культурні інституції в Криму так і не стали домінантними: «русскій мір» залишався набагато потужнішим. Проте в ретроспективі видно, що саме такі гуманітарні проекти були одними з небагатьох системних спроб України працювати з Кримом не лише у плані адміністративних зв’язків, а у культурному та освітньому вимірі. Після російської окупації у 2014 році стало особливо помітно, наскільки важливими були (або принаймні могли бути) подібні інституції для формування проукраїнського середовища на півострові.