Нелегальні колекції: порятунок національної культурної спадщини чи чорний трафік і кримінал?

Проблема чорного трафіку актуальна для України всі роки її Незалежності. Після падіння залізної завіси і розвалу СРСР з’ясувалося, що музейні збірки, а часом і помешкання громадян колишніх союзних республік наповнені надзвичайно цінними речами, які, проте, не мають ані ефективного використання, ані охорони. І з того часу почали активно використовуватися канали, через які предмети давнини переправлялися до країн Заходу, де їх можна було вигідно продати. Або ж вивозилися власниками предметів давнини, які емігрували із країни, адже за радянськими законами старожитності не можна було вивозити за кордон, а право приватної власності на них фактично неможливо було підтвердити навіть в разі їх законного володіння (спадщина, придбання у іншої фізичної особи тощо). Формування таких каналів потягнуло за собою створення системи менеджменту нелегальної торгівлі, корупційні схеми на кордоні, у транспортних підприємствах, використання презумпції недоторканості багажу окремих держслужбовців тощо.

Паралельно із цими процесами збільшувалась кількість колекціонерів всередині України. Невелика їх частина була налаштована на саме створення колекції, більша ж представляла собою мережу дилерів, які формували і наповнювали чорний трафік. Повна відсутність будь-якого законодавчого регулювання сфери колекціонування старожитностей, дія жорстких заборон на окремі види колекціонування, як то археологічні предмети, предмети із дорогоцінних металів призвели до створення стрункої вертикальної корупційної схеми, яка взяла під повний контроль цю діяльність.

До створення і легалізації цих колекцій долучилось чимало науковців. З одного боку, цьому сприяло повне безгрошів’я української науки, адже за визначення нелегальних речей добре платили, з іншого, відсутність будь-якої відповідальності за визначення предметів із нелегальних колекцій, а часом і за участь у пограбуванні пам’ятки також сприяла залученню науковців. Тоді було сформовано навіть своєрідний «етичний кодекс» нелегальних колекцій. Він постулював «порятунок» речей, які гниють у землі, створення справжніх колекції національного надбання на противагу музейним збіркам. Власники незаконних колекцій звинувачували музеї у розкраданні фондів, а науковців, які відмовлялися співпрацювати із приватними збірками, звинувачували у продажі археологічних предметів прямо з розкопів якимсь третім особам. Щодо цих «етичних» норм відбулася навіть дискусія в медіа. Ну а пересічні українці, які зрозуміли, що за допомогою металошукача можна знаходити щось, за яке дають гроші, пішли шукати скарб. Їх при цьому ще й завірили, що вони рятують культурну спадщину. Ба більше, якщо вони витягнуть із землі всі ці речі й віддадуть багатим людям, то багаті люди обов’язково це збережуть для майбутніх поколінь нещасних українців, які самі не в змозі це зробити.

Що ж відбулося насправді?

Враховуючи, що колекції хотіли мати у власності перші особи держави, члени їх сімей, представники істеблішменту, великого бізнесу, керівники правоохоронних органів, функціонування цієї корупційної схеми було цілком успішним і дуже вигідним. Так Україна стала одним із найбільших хабів для наповнення чорного трафіку до країн Єврозони і Північної Америки. Через прозорий східний кордон і морські порти до нас надходили нелегальні старожитності із країн Азії, Кавказького регіону, які згодом вже разом із добутими або вкраденими тут в Україні речами легалізувалися у складі приватних колекцій. Подальше використання колекціонерами цих речей є різним. Одні колекції перепродавалися тут в середині України, як наприклад, Платар, або ж закладалися у банки чи кредитні спілки під позики, інші зникали за кордоном, як, скажімо, колекція банку Родовід або частина колекції старожитностей, яку приписують Віктору Ющенку. Дрібніші колекції могли перепродаватися частинами або опинятися на он-лайн аукціонах. Так відбувалося до 2014 року.

Кейс війни

Першим потрясінням для дилерів нелегального ринку старожитностей став Майдан і початок війни із росією. Кардинальна зміна влади призвела до руйнування і шляхів продажу старожитностей в Європу, і ввезення в Україну. Знайдені скарбниці у колишнього президента Януковича у Межигір’ї, генпрокурора Пшонки, їх найближчого оточення, виїзд з України основних дилерів — все це призвело до істотних змін у схемі нелегального трафіку, а також у системі самих нелегальних колекцій.

Одним із найбільших викликів того часу стала окупація Криму, де залишились не лише державні музейні колекції, але й відомчі та приватні. А також величезна кількість нелегальної археології, накопиченої дилерами із пограбованих як кримських археологічних пам’яток, так і придбаних за копійки від копачів і металошукачів на інтернет-аукціонах і через приватні контакти.

Із найбільших легальних приватних колекцій, які постраждали від окупації, стала колекція Шереметьєвих, яка експонувалась в Михайлівському равеліні у Севастополі. Сам О.Є. Шереметьєв якихось просторих коментарів щодо своєї колекції не давав, але обізнані у цій справі люди повідомляли, що більша частина колекції була їм або задешево продана або запросто віджата російською окупаційною владою, невелику частину він вивіз на територію України.

У цьому зв’язку варто також згадати про унікальну колекцію Військово-морського музею ВМС України, що розташовувався у Балаклавській бухті у штольнях колишньої бази підводних човнів: оригінали обладнання часів СРСР, моделі суден і підводних човнів, зброя, спорядження — подібної колекції немає ніде у світі, а зараз, на жаль, доля її невідома. Окупанти не планують відновлювати там експозицію, а предмети, ймовірно, вже знаходяться у розпорядженні дилерів.

2014 рік означив проблему повернення предметів музейного фонду України, які постійно зберігалися в Кримських музеях, відомі як «скіфське золото» або виставка кримського золота у музеї Алларда Пірсона. Всі вивезені на виставку предмети належали музейному фонду України, були у складі збірок державних музеїв, проте ініційований фейковими музейними організаціями, створеними на місці українських музеїв, судовий процес щодо повернення предметів із виставки начебто саме до Криму, затримав їх повернення в Україну на 10 років. Абсурдна вимога не везти предмети до Києва від імені начебто українських музеїв, яку не змогли підкріпити будь-якими серйозними аргументами, мала ціллю дозволити транзит речей або через Санкт-Петербург чи Москву, або відкрити авіасполучення із Сімферополем. На щастя це не відбулось, оскільки створення такого маршруту стало б магістральним шляхом чорного трафіку із росії в Європу в обхід воюючої України, де все частіше нелегальні колекції почали опинятися у державних фондах. 

У разі нашого програшу цієї справи, відправленням речей через територію росії або прямим рейсом до окупованого Криму (а до цього було навіть підготовлено аеропорт у Сімферополі і проводилась робота з ІСАО щодо зняття заборони на польоти до Криму) було б створено надійний коридор транзиту із обслуговуючими фірмами, дилерською мережею і створенням потужних центрів збуту, які, я впевнена, дуже швидко б демпінгували такі аукціони як Сотбіс чи Крісті і швидко зайняли б їх місце на європейському ринку. Ну а подальше переписування законів ЄС під власні потреби стало б просто механікою.

Законодавство і законотворчість у сфері протидії чорному трафіку і захисту культурної спадщини

Намагання легалізувати незаконно набуті колекції археологічних предметів почалися в Україні із 2005 року, коли з’явився проєкт закону про культурне надбання. Він з одного боку цілком демократично дозволяв громадянам володіти археологічними пам’ятками і нерухомими, і рухомими, але в частині контролю і відповідальності були суцільні провали. Тоді склалося враження, що хтось впливовий просто-напросто повикреслював найважливіші частини законопроєкту, залишивши дію механізмів контролю в ручному режимі правоохоронних органів. Цей закон не було ухвалено Верховною Радою і законодавство в сфері охорони культурної спадщини лишилося радянським. У 2011 році було ухвалено новий містобудівний закон, яким було відмінено обов’язкову археологічну експертизу перед будівельними роботами. 

Згодом, з огляду на відсутність актуальних реєстрів пам’яток і не запущений повноцінно в роботу Кадастр, повернули статтю про обов’язковість попередніх археологічних досліджень у історичних ареалах і населених місцях. Проте, ця зміна призвела до створення корупційної схеми, коли замість недорогої археологічної експертизи забудовнику могли нав’язати вартісні роботи, або прибрати її вимоги без будь-якої відповідальності, адже історичне населене місце не має по суті меж і конкретних характеристик.

У 2013 році з’явився ще один законопроєкт, який був націлений на легалізацію нелегально набутих археологічних колекцій і металодетекторного пошуку. Найбільше він торкався насамперед кримських пам’яток. Він викликав категоричну незгоду археологів, коли Спілка археологів України, очолювана Д.Н.Козаком, виступила разом із тоді антагоністично до неї налаштованим Інститутом археології НАНУ, очолюваним П.П.Толочком. Цікаво, що проти також виступили асоціація металошукачів і так званий музей трипільської культури «Арата», які вгледіли у законопроєкті намагання створити коло «своїх» металопошукових організацій, які працюватимуть на конкретних людей, які накопичуватимуть знайдені ними предмети. 

Ймовірно, що планувалось таким чином створити мережу напівафілійованих дилерів, через яких можна було б легалізувати як знайдені металопошуком в Україні предмети, так і ввезені нелегально. Адже законопроєкт не прописував обов’язкове створення музею для зберігання приватної колекції із набуттям його власником всіх обтяжень і відповідальності. Цей законопроєкт було знято з розгляду Верховною Радою після 2014 року. Після цього радикальних кроків зі створення системи легалізації незаконно набутих об’єктів культурної спадщини в Україні не спостерігається.

«Проблемні речі» і дилери чорного трафіку

Проте проблема приватних колекцій в Україні нікуди не зникла. Перші симптоми істотних проблем із вивозом нелегальних колекцій з’явилися, як ми вже писали, у зв’язку із окупацією Криму.

Наступним кейсом виявилася колекція народного депутата і колишнього кримського урядовця В.М.Горбатова. Його нелегальну колекцію було знайдено випадково під час обшуку офісу в Києві. Колекція складалась як із придбаних на спеціальних, найімовірніше, нелегальних майданчиках старожитностей неукраїнського походження (такі речі невластиві українським археологічним пам’яткам і не накопичувались у музейних чи приватних збірках), так і з археологічних знахідок, типових для українських пам’яток.

 

Більше того, частина речей була спакована безпосередньо з розкопів із бірками для польового опису. Ці речі не мали камеральної обробки, навіть були не вимиті від землі. Зокрема, такими в збірці Горбатова лежали речі з розкопок Інкерманського могильника. У стані камеральної обробки і реставрації були монети — всього більше шести тисяч одиниць зберігання. Монети мали бірки із позначенням місця знахідки. Окремо було спаковано гіпсові накладки на саркофаги, ймовірно, з Боспору. Одна накладка у вигляді голівки Сатира була наклеєна на червону велюрову основу в дерев’яній рамці, ззаду до неї було прикріплено цінник із не вписаною сумою. Разом із накладками на саркофаги лежала книжка — каталог-визначальник саркофагів середньовічного часу із печаткою-штампом бібліотеки Національного заповідника «Херсонес Таврійський». Окремо зауважу, що самі накладки датуються античним, а не середньовічним часом. Людина, що спакувала це все разом, була профаном у археології. Картинка із гіпсовою накладкою голівки Сатира на червоному велюрі із цінником це цілком підтверджує.

Все це виглядає надзвичайно дивно. З одного боку величезна колекція, яка готувалася до продажу. З іншого - відсутність будь-яких слідів діяльності дилера-професіонала. Єдине пояснення цієї ситуації — власник сам не до кінця розумів, що з цим робити. Власне, його рішення передати все до музейного фонду у власність держави із подальшим зберіганням у Національному музеї історії України підтверджує те, що із планами на цю колекцію щось пішло не так.

Ще один кейс — іспанський слід так званого скіфського золота. У 2023-2024 роках українськими правоохоронцями разом із іспанськими колегами і Інтерполом була проведена успішна операція по арешту і поверненню вивезеної з України колекції золотих прикрас і інших археологічних предметів, що належали до колекції банку «Родовід», про що мова йшла вище. Щоправда, в колекції налічується чимало підробок, зокрема підробками є всі так звані скіфські пекторалі, яких у колекції банку було чи не з десяток. 

Думаю, не треба пояснювати, що їх виготовлення було саме для продажу, причому через напівлегальні майданчики і не зовсім обізнаним колекціонерам, оскільки фахівець-скіфолог не надасть на таку річ експертного висновку про автентичність. Але решта речей є автентичними і надзвичайно цінними унікальними предметами античної торевтики. Цей випадок також доволі показовий і демонструє появу істотних проблем у планах на реалізацію цих речей після 2014 року.

Наступна така справа, яка зараз у провадженні, - це зберігання археологічних предметів громадянином України Є.В.Сліпцем. Предмети були вилучено під час обшуку у його помешканні у Херсоні. Їх походження згідно із записами, вилученими із предметами, пов’язано зокрема із Ольвійським полісом. Наразі важливо не лише винесення справедливого вироку, а і повернення речей у державну власність із передачею їх на зберігання до музею.

Що ж відбувається на окупованих територіях? Із інформації, яка нам доступна, там відбувається формування нової дилерської мережі, яка направлена на вивіз предметів культурної спадщини з Криму.

Дилерами є колаборанти, переважно колишні урядовці, депутати, службовці, які втекли з України у 2014 році. Зокрема, цифровими копіями картин із кримських музеїв, які представляють інтерес для чорного ринку, останні роки цікавився колишній народний депутат Олег Царьов. Відчуженням у незаконних власників, накопиченням і переправленням до європейського чорного ринку займається низка одіозних російських блогерів, очільників добровольчих батальйонів часів кримської весни тощо. Ці ж проблеми стосуються відомчих музейних збірок і приватних музеїв на окупованих територіях, які фактично лишилися без власників і захисту. 

Доволі показовим стало відкриття так званої Російської галереї мистецтв у Севастополі прямо на причалі морського порту, щоб, так би мовити, далеко не носити і на очі не потрапляти. Тож, якщо у випадку державних музеїв окупанти намагаються демонструвати вуаль законності, то решта збірок, і легальних, і нелегальних, взагалі поза будь-яким контролем. Навряд в найближчий час з’явиться можливість контролю ввезення цих речей у більшість країн Азії, Африки і Латинської Америки. Єдиний ринок збуту, і він наразі є найбільшим, який можна відстежити — це країни Європи, Штати, Канада, Японія і низка інших країн, які приділяють увагу протидії чорному трафіку.

Висновки. Протидія незаконному обігу культурних цінностей

Міжнародні нормативно-правові акти жорстко протидіють нелегальному обігові культурних цінностей. Окрім конвенції ЮНЕСКО 1970 року про запобігання обігу культурних цінностей, рамку для протидії надають низка інших міжнародних актів і директиви ЄС.

Що ж в Україні? На жаль, поки що в Україні законодавча база для контролю за чорним трафіком недостатня. Є позитивні зрушення — останніми роками ратифіковано другий протокол Гаазької конвенції, в процесі ратифікації конвенція ЮНІДРО. Із прешочергових кроків — внесення змін до низки законів і підзаконних актів.

Загалом же до вирішення проблеми незаконно обігу культурних цінностей, чорного трафіку і неналежного використання й знищення нерухомих пам’яток культурної спадщини треба підійти комплексно починаючи із концептуальних засад держави щодо повноважень володіння, використання і контролю. Поки що держава акумулювала всі ці повноваження у себе і в одному відомсті — Міністерстві культури, яке, як бачимо, не може впоратися з цим завданням. Вже зараз спостереження за процесами навколо незаконно набутих колекцій культурних цінностей показує, що дилери і нелегальні колекціонери починають об’єднуватись задля формування нової схеми чорного трафіку, вимивання старожитностей із легальних колекцій і легалізації археологічних предметів. 

Важливо також зосередитись на інформуванні населення про наслідки співпраці із такими дилерами, незаконність таких дій, відповідальність перед законом і загалом наслідки співпраці із кримінальним світом. Протидія чорному трафіку є також одним із пріоритетних напрямків на шляху евроінтеграції, адже ЄС приділяє чимало уваги цій проблемі.

Крім того, Україна має концептуально вирішити питання власності культурних цінностей, від чого залежить фінансування їх захисту, реставрації і консервації, використання тощо. Держава має або знайти власні кошти на забезпечення належного догляду за пам’ятками, або ж врешті делегувати це право громадянам, ввівши при цьому відповідальність, яка б була болючою для власника і яку б власник не міг з легкістю оминути, як це зараз відбувається, обтяження у вигляді сервітутів, охоронних зобов’язань тощо. 

Також система контролю за культурними цінностями, або інспекція, має бути створена de facto і за межами Міністерства культури, яке a priori не може одночасно володіти культурними цінностями, використовувати і контролювати їх стан і законність використання. Це лише кілька першочергових кроків, які ми маємо зробити на шляху до збереження нашої і так розграбованої і розбитої війною культурної спадщини. Про ратифікацію рамкових конвенцій і імплементації їх до законів і підзаконних актів, системи виконавчої влади, ми вже неодноразово казали і писали. Без здійснення цих кроків всі кошти, вкладені у матеріальну культурну спадщину, не допоможуть її зберегти.