Хто і де понесе відповідальність за експропрійовані промислові об`єкти в Криму?

«Приватбанк», аеропорт «Бельбек», «Массандра», «Гліцинія» і «Коктебель», «Море» та «Залив», «Корал», «СЕЛМА», Севастопольський морський завод та багато інших. Жертвами російської окупації Кримського півострова від початку були індустріальні об’єкти, які належали Україні або її громадянам. Тепер вони один за одним йдуть з-під молотка за ціною далеко нижчою ринкової на окозамилювальних аукціонах прямісінько до рук наближених до Президента держави-агресорки осіб всупереч нормам міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, сприяючи мілітаризації та зміні демографічного складу населення території. Питання щодо порушень Російської Федерацїі за подібні діяння не виникає: як окупаційна держава вона нестиме відповідальність згідно зі статтею 147 Женевської конвенції про захист прав цивільного населення під час війни, а її найвищі посадові особи – відповідно до п. 2 (а) статті 8 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. Окрім того, українські підприємства один за одним вже отримують рішення на свою користь, а, отже, й можливість компенсації збоку РФ, від міжнародних комерційних та інвестиційних арбітражів. Для приватних компаній існує також можливість оскарження дій Росії всупереч статті 1 Протоколу І до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод в Європейському суді з прав людини. Однак, чи передбачає міжнародне право вендету для російських юридичних осіб, головних бенефіціарів незаконної експропріації?

Можна навести декілька можливих схем участі приватних осіб в розкраданні майна на окупованих територіях:

1.Безпосереднє привласнення шляхом співпраці з окупаційною адміністрацією. Класичним історичним прикладом такого сценарію є діяльність «Континентальної нафтової компанії» Вальтера Функа під час Другої світової війни, яка під крилом німецької армії експлуатувала ресурси із захоплених свердловин. І попри те, що за свідченнями Функа видобуток відбувався за дорученням німецького керівництва, військовий трибунал у Нюрнберзі одноголосно вирішив, що це воєнний злочин, за який згодом Функа було притягнуто до відповідальності.

2.Привласнення та використання з дозволу окупаційної влади. Ілюстрацією даної схеми може бути справа Пола Плейгера, очільника гірничо-металургійного комбінату East Inc., якого було визнано винним у розкраданні вугілля з польських шахт відповідно до рішення американського військового трибуналу в Нюрнберзі.

3.Захоплення майна шляхом використання загальної ситуації беззаконня й незахищеності. Під час збройних конфліктів приватні особи та корпорації часто отримують переваги від безпорадного становища громадян або держави в цілому, скуповуючи їхнє майно за ціною, нижчою, аніж ринкова, а також порушуючи умови укладених договорів. Наприклад, Ліберійська комісія з питань правди та примирення розглядала справу однієї іноземної компанії, яка протягом трьох років конфлікту здійснювала вирубку лісів поза обсягом та площею, обумовленими в концесійній угоді. При цьому Світовий банк дійшов до висновку, що таке порушення, як і «непряма експропріація», було звичайною практикою під час збройного конфлікту.

У розглянутих прикладах за дії юридичних осіб відповідальність згідно з нормами міжнародного права несли їхні керівники або власники. Така ситуація характерна для більшості держав, законодавство яких передбачає заходи кримінального характеру для юридичних осіб у зв’язку із вчиненням міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру. Україна також дотримується цієї моделі (ст. 96³ КК України). При цьому юридична особа не є суб’єктом злочину, ним залишається виключно фізична особа, яка діє від її імені та в її інтересах. І хоча подібне положення в Кримінальному кодексі вже є значним кроком вперед (його, наприклад, не містить відповідне законодавство Російської Федерації), однак у контексті найтяжчих, міжнародних злочинів, виникає низка питань:

• як застосовувати заходи кримінального характеру до тих юридичних осіб, які мають складну й розгалужену структуру менеджменту (простіше кажучи, коли незрозуміло, хто конкретно здійснює дії від її імені та в її інтересах) або які є «маріонетковими» компаніями (наприклад, справжнього покупця пансіонату «Гліцинія» вдалося ідентифікувати лише після ретельного журналістського розслідування);
• чи достатньо покарати одну або кількох фізичних осіб за дії юридичної особи, які є більш масштабними та завдають значно більшу шкоду, і чи буде вагомим стримуючим фактором таке покарання (наприклад, притягнення до відповідальності лише очільника підприємства, що здійснювало масовий продаж мачете хуту Теонесте Багасорі в активну фазу геноциду в Руанді)?
• як притягти до відповідальності осіб, які ухвалюють рішення від імені юридичної особи, а не фактичного винуватця одного епізоду або особу, яка готова взяти за нього відповідальність?

На сьогодні ні національне, ні міжнародне право не дають єдиної відповіді на всі ці питання: державна практика варіюється від визнання юридичних осіб суб’єктом відповідальності  за окремі міжнародні злочини (воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид або агресію), як наприклад, в Еквадорі, до невизнання юридичних осіб суб’єктом будь-яких злочинів, як зокрема, в Російській Федерації.

У першому випадку достатньо встановити відповідальність підприємства незалежно від того, чи можна ідентифікувати окрему винну особу. До того ж, відсутність будь-якої персональної вини не обов’язково буде виключати притягнення до відповідальності підприємства в цілому. Відповідальність підприємства носить кумулятивний характер і не виключається відповідальністю окремого посадовця, що є достатнім стримуючим фактором.

У другому випадку проблема носить теоретичний характер, здебільшого, для держав Європи, адже кримінальна відповідальність юридичних осіб не відповідає принципам особистої і винної поведінки. Як можна приписати вину чи необережність юридичній особі (ще складніше буде ідентифікувати dolus specialis – обов’язковий елемент злочину геноциду (спеціальний умисел спрямований на винищення однієї з визначених груп)? Кого конкретно притягувати до відповідальності, якщо не існує чіткого визначення термінів «юридична особа» та «транснаціональна корпорація»?

Останнє питання заганяє в глухий кут й міжнародне право, яке на сьогодні не визнає правосуб’єктності юридичних осіб (на практиці це означає, що вони не можуть бути притягнені до відповідальності ні в міжнародних судових (в тому числі Міжнародного Суду ООН, Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів, Європейського суду з прав людини, Міжнародного кримінального суду), ні в квазі-судових установах (КПЛ ООН). Міжнародна кримінальна відповідальність юридичних осіб до цього часу не була передбачена ні в статутах Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії та Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Руанди, ні Спеціальних судів та колегій по Сьєрра-Леоне, Камбоджі, Східному Тімору, Сенегалу. А коли й фігурувала в них (у випадку Статуту Нюрнберзького трибуналу) й, відповідно, Закону Контрольної Ради №10, покарання несли тільки фізичні особи, що значною мірою пояснюється спроможністю ідентифікувати останніх всередині ХХ століття.

Відповідальність юридичних осіб за міжнародні злочини була «яблуком розбрату» і під час підготовки Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства, який згодом трансформувався в Римський статут. Так, проект Фонду по створенню Міжнародного кримінального суду передбачав таку відповідальність. Однак, вже в 1950-х рр. комітети ООН по міжнародній кримінальній юстиції завершили будь-які дискусії з даного питання через різну відповідь на нього в національних законодавствах із застереженням, що така відповідальність не виключається ні в теорії, ні в практиці. Тим не менше, кінцевий варіант Римського статуту в статті 25 передбачає, що Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію виключно щодо фізичних осіб.

Не передбачається відповідальність юридичних осіб за міжнародні злочини й злочини міжнародного характеру також у низці міжнародних договорів: Конвенції про попередження злочину геноциду й покарання за нього, Женевських конвенціях 1949 року, Конвенції проти катувань й інших жорстоких, нелюдських й принижуючих видів поводження й покарань, Міжнародній конвенції для захисту всіх осіб від насильницьких зникнень тощо. Що, тим не менше, не виключає можливість встановлення кримінальної відповідальності за такі діяння в національному законодавстві окремими державами.

Однак, міжнародне право не стоїть на місці. Юридичні особи перетворилися на потужних гравців, здатних не лише брати участь у міжнародних правотворчих процесах, але й контролювати цілі держави. Їхні комерційні інтереси часто йдуть врозріз із забезпеченням прав людини і стають причиною, якщо не початку, то точно продовження збройних конфліктів (наприклад, незаконна торгівля колтаном, золотом, діамантами та міддю підтримує бойові дії в Демократичній Республіці Конго, а незаконна експропріація майна в Криму – змінює демографічний склад населення півострова). При цьому ще в 1929 році під час Міжнародного конгресу з кримінального права в Бухаресті висловлювалися думки з приводу кримінальної відповідальності юридичних осіб, а надалі рекомендації щодо закріплення цього інституту надавали Європейський комітет з проблем злочинності, Конгрес ООН з попередження злочинності й поводження зі злочинцями, Комітет Міністрів Ради Європи.

Після внесення поправок до Статуту Африканського суду з прав людини в 2014 році, останній отримав юрисдикцію щодо юридичних осіб за вчинення міжнародних злочинів. Окрім того, хоча Статут Спеціального трибуналу по Лівану не передбачав відповідальності юридичних осіб у тому ж 2014 році Апеляційна палата Трибуналу вирішила, що має відповідну юрисдикцію.

Цікаво, що низка договорів у сфері транснаціонального кримінального права стосується також відповідальності юридичних осіб за міжнародні злочини і злочини міжнародного характеру: Міжнародна конвенція про попередження злочину апартеїду і покарання за нього, Факультативний протокол 2000 року до Конвенції про права дитини, Міжнародна Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (до речі, саме порушень останньої частково стосується скарга України проти Росії в МС ООН), Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Більше того відповідальність юридичних осіб також передбачена проектом Конвенції ООН про запобігання та покарання злочинів проти людяності (ст.6), хоча її положення є досить гнучкими, що стосується їхнього відображення в національному законодавстві.

Що ж? Де і чи можна буде взагалі притягнути до відповідальності, наприклад, Зеленодольський суднобудівний завод, який разом із «Самообороною Криму» брав участь у захопленні суднобудівного заводу «Залив»? Або ж порт «Кавказ», який забезпечував будівництво Керченського мосту та перевезення до Криму заборонених, в тому числі, військових вантажів? Чи, може, компанію наближеного до Путіна Юрія Ковальчука «Південний проект» буде легше притягнути до відповідальності за «купівлю» «Массандри», «Нового світу» й «Гліцинії»?

З огляду на відсутність в російському кримінальному законодавстві відповідних положень, а також на загальну «ефективність» судових процесів в даній державі, в окупаційних судах цього зробити не вдасться (хоча в такому випадку захистити право власності й отримати компенсацію можна буде в ЄСПЛ). Недоступним також є механізм міжнародного комерційного арбітражу, оскільки останній передбачає наявність арбітражного застереження, яке з загарбаними українськими підприємствами ніхто укладати не буде. Не притягнеш до відповідальності юридичних осіб і в МКС (хоча за воєнні злочини проти власності з погляду на Звіти Офісу прокурора будуть нести відповідальність російські високопосадовці). Рішення МС ООН щодо порушення Міжнародної Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму стосуватиметься Донбасу. То, можливо, необхідно створити Спеціальний міжнародний трибунал, наділивши його відповідною юрисдикцією? Питання відкрите.

Катерина РАШЕВСЬКА,

 юрист Регіонального центру прав людини

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».